Нагороду свободи слова імені ксьондза Бенедикта Пшерацького отримала миколаївська журналістка Тетяна Бакоцька

Декілька днів тому миколаївська журналістка Тетяна Бакоцька отримала нагороду на Конкурсі імені Северина Пєнєнжного у Польщі.Пропонуємо читачам інтерв’ю в нашою землячкою.

- Пані Тетяно, розкажіть, будь ласка, про Конкурс, про свою участь у ньому.

- 17 жовтня 2026 року в Ольштині на Конкурсі імені Северина Пєнєнжного я отримала Диплом у номінації «Нагорода свободи слова імені ксьондза Бенедикта Пшерацького». Жюрі присудило мені цю відзнаку за висвітлення проблем воєнних біженців на Вармії й Мазурах та українсько-польських взаємин у час війни.

Цей конкурс названо на честь видавця польської «Gazeta Olsztyńska», який працював у тоталітарному німецькому оточенні й випускав газету рідною мовою. У 1939 році нацисти заарештували його, а друкарню підірвали — це пряма, болюча паралель із тим, як російські окупанти нині нищать наші друкарні та спалюють книжки. У лютому 1940 року Пєнєнжного розстріляли в концтаборі Гогенбрух.

І той факт, що Вармінсько-Мазурський осередок Спілки польських журналістів (SDP Olsztyn) уперше в історії конкурсу відзначив українську журналістку, є величезним символом солідарності. Ця подія показує, що воєнні біженці в Польщі мають підтримку польської журналістської спільноти, а наша спільна боротьба проти тоталітарного агресора за мову, свободу та культуру об’єднує минуле поляків із нинішнім болем українців.

- Чому Ви опинилися у Польщі – зрозуміло кожному українцю, але чому саме Ольштин? Яке місце посідає це місто у Вашому житті, як у ньому поєднані минуле й сьогодення українських біженців?

- Мій зв’язок із цим північним польським регіоном розпочався задовго до повномасштабного вторгнення. Ще з 2010 року, коли громадський діяч і польський журналіст Степан Мігус та український журналіст Петро Мідріган уперше організували фестиваль «Калинові мости». Відтоді я майже щороку до 2019-го приїздила до Ольштина. Працюючи на «Суспільному», відкривала для миколаївського глядача й читача історію Вармії та Мазур і життя місцевої унікальної української громади.

З січня 2022 року я перебувала в декретній відпустці, а далі — повномасштабна війна. І доля розпорядилася так, що до Ольштина я повернулася вже не як журналістка з відрядженням, а як воєнна біженка з неповнолітніми дітьми. Через пів року мій чоловік Руслан Хода загинув на війні.

Ольштин — місто складного історичного «зшивання». У 1947 році під час злочинної операції «Вісла» на північ і захід Польщі примусово переселили 56 тисяч українців. За словами Степана Мігуса, українська громада в регіоні сьогодні є найбільшою в Польщі й налічує близько 70 тисяч осіб. У 2022 році тут відбулася «зустріч двох трагедій»: нащадки тих, кого примусово виселили у 1947-му, зустрічали на вокзалах тих, хто тікав від російських ракет. Онуки переселенців стали рятівним колом для воєнних біженців — вони відкривали свої домівки, віддавали останнє та везли гуманітарні конвої на передову (до яких я долучалася як перекладачка). Досвід збереження ідентичності «старої громади» перетворив Вармію й Мазури на справжній простір солідарності.

- Як склалося Ваше життя у цьому місті?

- У Польщі біженцям не можна не працювати. Тут немає соціальної допомоги, яку надають у інших країнах. Мені допомогло те, що я трохи знала польську мову, тому мені було легше, ніж іншим українцям знайти роботу, де не треба фізично працювати від 8 до 12-ти годин. Хоча це тимчасова робота від місяця до року (в проектах допомоги біженцям громадських організацій, школах, дитсадку) й мінімальна оплата праці, але я мала можливість працювати з людьми, з дітьми й допомагати більше, ніж входило в обов’язки. Зараз я працюю міжкультурную асистенткою в початковій школі, під моєю опікою 40 дітей. Майже всі мають травму війни. Це діти, які вчилися в школах на тимчасово окупованих територіях, у яких загинули батьки через воєнні дії, які важко переживають адаптацію в чужій країні. Наприклад, одна з учениць, відколи приїхала сюди пішла до 4 класу, її ровесники вже закінчили початкову школу, а вона залишалася 4 роки в 4 класі. Школа вперше отримала урядове дофінансування, щоб оплатити роботу асистента для українських дітей в кінці травня 2026 року і я їй допомогла перейти до 5 класу. Тобто ці діти потребують підтримки, але з січня 2027 року фінансування не буде. Діти знову залишаться наодинці зі своїми проблемами, а я шукатиму нову роботу.

На жаль, в Ольштині є критична ситуація з доступом дітей-біженців до вивчення рідної мови. Це вже призвело до втрати навичок письма й читання українською мовою серед підростаючого покоління.

З вересня 2024 року більшість українських дітей в Ольштині перейшли до польських шкіл. Відсутність «українського компонента» в державній системі освіти Польщі призвела до того, що діти дошкільного та молодшого шкільного віку фактично не знають кирилиці. Якщо в родині спілкуються російською, діти повністю втрачають зв'язок з українським мовним простором.

Пункти при Об’єднанні українців у Польщі (ОУП) орієнтовані на діаспору, бо на навчання дітей-біженців кошти не виділяють. Жодна організація в Ольштині не реалізує освітніх програм для підтримки української ідентичності для дітей-воєнних біженців. Усі проєкти, що фінансуються фондами ЄС чи місцевим бюджетом, спрямовані виключно на інтеграцію (курси польської мови, культура, історія Польщі). У школах (зокрема №1 та №30), де навчаються найбільше українців, готові відкривати гуртки української мови за заявами батьків, проте бюджетних коштів на оплату праці вчителів української мови немає.

У 2024-2025 навчальному році я, як вчителька-волонтерка, за свої гроші орендувала класну кімнату в школі № 2 для вивчення біженцями української мови. Цю класну кімнату для вивчення української мови відкрили в Ольштині 50 років тому для дітей, яких переселили в рамках операції «Вісла». Тут є дидактичні матеріали та все необхідне для того, щоб дітям було комфортно вчитися. Година навчання в класі коштує 65 злотих (700 гривень). Приходили на уроки діти з понад 30-ти родин, у тому числі з Миколаєва, Снігурівки, Березнегуватого. Дітей поділила на три групи: початковий (вчаться читати й писати), середній та високий рівень. Однак через відсутність офіційного працевлаштування ця ініціатива була нежиттєздатною в тривалій перспективі, оскільки я маю статус UKR (тимчасовий захист) й від березня 2026 року, коли змінилося законодавство, потребувала соціальних гарантій для виживання.

Діти, які приходили до мене на уроки, активно брали участь у всіх проукраїнських акціях в Ольштині. Наприклад, на концерті-реквіємі в день 4-х роковин від початку повномасштабного вторгнення читали вірші нашого видатного земляка Бориса Мозолевського: 

Над мареннями нашими і снами,

Із наших ран, і крові, і ганьби

В нові світи ми проростем синами,

Змужнілими стократ для боротьби.

Вони зведуться, сильні нашим духом,

І зайдам губи скривить переляк.

І зорі, зорі, зорі, а не мухи

Усіють їхній нездоланний шлях.

- Яким було Ваше життя у притулку «Братняк», чому Ви почали створювати свій «літопис»?

- Я жила в трьох притулках для біженців, і в цей час у мене вмикалася подвійна оптика: з одного боку, я була журналісткою, яка вважала обов’язком зафіксувати події, а з іншого — людиною «всередині» процесу, яка втратила дім.

Найважчий досвід я прожила з серпня по листопад 2023 року в студентському 11-поверховому гуртожитку «Братняк». Це був найбільший у воєводстві притулок, де проживало понад 500 біженців. Я свідомо поселилася туди, бо розуміла: щоб написати правду та задокументувати воєнні злочини росіян, я маю стати частиною цієї спільноти. Це був мікросвіт, де під одним дахом опинилися мати солдата з Бахмута, чиновник із Маріуполя, одинока мати з Куп’янська, пенсіонер з проросійськими поглядами, вдова тероборонівця з Бучі, діти з Миколаєва, батько яких загинув... а також десятки ромських родин.

Будучи «своєю», я отримала ексклюзивний доступ до свідчень і найвищий рівень відвертості. Загалом мені вдалося зафіксувати понад 200 історій — від побутових конфліктів і пережитого сексуального насильства під час окупації до глибоких зламів ідентичності. Ця документальна хроніка, разом із величезним фото- й відеоархівом, стала маніфестом незламності, збереження гідності та пошуку надії.

- Яку роль відіграло та відіграє у Вашому житті міжнародне онлайн-видання Sestry.eu?

- Справжнім майданчиком, який дав мені можливість системно, глибоко й голосно говорити про долі українських жінок і дітей за кордоном, стало міжнародне онлайн-видання Sestry.eu. Я приєдналася до його команди від самого заснування у вересні 2023 року.

Завдяки підтримці редакції свідчення українців стали доступними для широкої міжнародної аудиторії. На Sestry.eu виходили мої репортажі та аналітика про проблеми булінгу й інтеграції в школах, медицину, психологічну підтримку та використання культури як терапії. Ця нагорода імені Северина Пєнєнжного — це також підтвердження важливості місії видання Sestry, яке дає майданчик українським журналісткам у Європі.

Окрім цього, мій цикл статей про соціальну адаптацію біженців був опублікований у трьох томах книги «Війна в Україні» під редакцією польського історика, директора Південно-Східного наукового інституту в Перемишлі Станіслава Стемпєня.

- Якою Ви бачите свою місію, що Ви робите для того, щоб виконати її? Що плануєте найближчим часом?

Я завжди хотіла жити тільки в Україні, але якщо вже так сталося, що зараз мушу жити в еміграції, то моє головне завдання — нагадувати Європі, що війна триває, бути голосом тих, хто втратив дім, але не втратив гідності, та щодня будувати мости розуміння між Україною та Європою.

Для цього я бере участь у міжнародних та культурних подіях. Наприклад, під час Гданського тижня демократії виступала перед шкільною молоддю про роботу медіа в умовах війни та протидію дезінформації (все, що вони знали про Україну – як звати нашого президента. І вперше від мене почули, що Російська імперія приблизно з 1864 по 1905 рік систематично й найжорсткіше русифікувала Польщу). А на загальнопольській акції «Національне читання» разом із акторами Театру ім. Стефана Ярача читала фрагменти «Кордіана» Юліуша Словацького (наголошуючи на внеску Максима Рильського у популяризацію його творчості в Україні).

Також долучаюся до наукових заходів миколаївських істориків. Зокрема, у березні 2026 року викладачка історичного факультету Варшавського університету, докторка історичних наук Ольга Морозова (у минулому — завідувачка кафедри ЧНУ ім. Петра Могили) організувала Міжнародну конференцію «Польща й Україна у спільній Європі», де я презентувала дослідження «Притулок “Братняк”: деконструкція ідентичності й соціальна трансформація українських біженців у Польщі (2022–2026)».

Щодо найближчих планів — один із важливих шляхів для мене це історична тематика. Для України критично важливо будувати власну деколонізованую дискусію про Південь і Схід. Зараз разом із польськими істориками Університету імені Адама Міцкевича в Познані Ґжеґожем Скруквою та Мареком Міколайчиком ми готуємо науково-публіцистичну статтю до 165-х роковин смерті патріарха степового лісорозведення з Трикрат Віктора Скаржинського.

- Чи підтримуєте Ви зв’язок з Миколаєвом, Миколаївщиною?

- Як не дивно, але в мене немає відчуття, що я не в Миколаєві. Завдяки Інтернету, соцмережам, так само важко переживаю кожне повідомлення про обстріли чи втрати, так само радію успіхам наших спортсменів... Пишу статті, коментарі про життя біженців у Польщі для миколаївських медіа. Миколаївщина – це мій дім, це найдорожчі люди, це могила мого чоловіка і могили моїх предків, які переселилися сюди сто років тому.

- З якими словами Ви хочете звернутися до миколаївців?

- Хочу подякувати всім людям, які врятували Миколаїв від російської окупації, які люблять і захищать рідну Україну.