Зомбі замість Ньютона? Що відбувається в британських університетах і до чого тут Україна

«Клоуни в класі: тріумф безглуздя над академією» — так називається стаття Лари Браун, редакторки британського журналу The Spectator. Одне з найстаріших політичних і суспільних видань країни розбирає незвичайні університетські курси: від танців на пілоні та вивчення зомбі до магії, деколонізації математики й «квір-комунізму». Але справа не в екзотиці. The Spectator порушує серйозніше питання: де закінчується академічна свобода і починається виробництво «науки» заради модної ідеології, грантів і кар’єри?

Для українського читача ця дискусія становить особливий інтерес: українські університети дедалі тісніше співпрацюють із британськими, а британський досвід використовується і під час реформування нашої системи вищої освіти. За даними МОН, між українськими та британськими університетами вже діє понад сотню партнерств. Тож питання, які сьогодні обговорюють у британській академії, завтра можуть стати актуальними і для України.

З чого почалася суперечка

Лара Браун починає свою статтю з історії Джейсона Ардея — професора Кембриджського університету. Ардей став відомим як наймолодший темношкірий професор в історії Кембриджа. Його призначення розглядалося як помітний приклад просування принципів різноманіття та рівних можливостей у британській академії. Згодом навколо його наукових робіт виник скандал: з’явилися звинувачення у запозиченнях у докторській дисертації та інших публікаціях. Ардей їх заперечував, а університет, де він захищав дисертацію, раніше проводив перевірку і не визнав плагіат доведеним. Пізніше виникли й інші питання до деяких відомостей у його біографії. У підсумку Кембридж оголосив розслідування обставин його призначення та академічної діяльності.

Для Браун ця історія стала приводом поговорити про ширшу проблему. Чи не вийшло так, запитує вона, що соціальний та ідеологічний порядок денний у деяких університетах починає впливати на академічні стандарти? Тут з’являється термін DEI — Diversity, Equity and Inclusion, тобто різноманіття, рівність та інклюзивність. Ідея проста: люди різного походження, статі, раси та соціальних груп повинні мати рівні можливості. Суперечка починається тоді, коли DEI, на думку критиків, впливає вже не лише на кадрову політику, а й на те, кого приймають на роботу, чого навчають студентів і які дослідження отримують фінансування.

Зомбі, пілон і деколонізація математики

Далі The Spectator переходить від гучного скандалу до конкретних прикладів. У Лондонській школі економіки першокурсники проходять міждисциплінарний курс, присвячений кліматичному майбутньому, штучному інтелекту та побудові «справедливого суспільства». В інших британських університетах є програми з магії та окультних наук, The Beatles, кіберспорту та виживання після апокаліпсису. Серед тем останнього курсу — гриби та зомбі. Викладачка LSE Кароліна Аре досліджує соціальні мережі та штучний інтелект, а також займається танцями на пілоні. Одне з її досліджень присвячене тому, як алгоритми Instagram обмежують поширення контенту, пов’язаного з цим видом танців.

На перший погляд усе це легко висміяти. Але сама Браун визнає: незвичайна тема ще не означає погану науку. Університет має дозволяти досліджувати нове і навіть дивне. Проблема, на її думку, починається з іншого: хто вирішує, наскільки дослідження справді наукове і чи варте воно тих грошей, які на нього витрачаються? Подібна суперечка виникла навколо «деколонізації математики». Прихильники цього підходу вважають, що історія математики надто зосереджена на європейських учених і недостатньо враховує внесок інших цивілізацій. Цілком нормальне історичне питання, вважає критика, починає перетворюватися на політичну рамку для викладання науки.

The Spectator наводить й інші приклади: дослідники використовували LEGO для вивчення расової нерівності та деколонізації університетів, вивчали дрег-культуру, фанфікшн, питання ідентичності та сексуальності. Є навіть проєкт під назвою «Квір-комунізм». Окрема публікація, присвячена Першому фоліо Шекспіра, розглядає історію знаменитої книги крізь призму екологічного порядку денного та зв’язку її власників із нафтовою промисловістю.

Де проходить межа

Водночас йдеться зовсім не про те, що британські університети перестали займатися справжньою наукою. У них тривають серйозні дослідження в медицині, генетиці, фізиці, технологіях та інших галузях. Сама Браун наводить приклади розробок, що мають очевидну практичну користь. Тому головне питання статті не «навіщо вивчати зомбі чи танці на пілоні?». Воно значно ширше: чи повинно дослідження, суспільна користь якого очевидна, отримувати таке саме академічне визнання та державне фінансування, як робота, цінність якої викликає запитання?

І тут починається вже не британська екзотика, а цілком універсальна проблема. Університет має давати дослідникові свободу. Ніхто не повинен забороняти науковцю вивчати фанфікшн, соціальні мережі або навіть зомбі, якщо він може поставити цікаве наукове питання й отримати результат, який можна перевірити. Але свобода досліджень не скасовує вимог до якості. Якщо ж гранти, посади та публікації починають залежати передусім від відповідності модному порядку денному, виникає ризик замкненого кола: актуальна тема — грант — дослідження — публікація — академічна кар’єра — новий грант. Саме це, на думку Браун, відбувається з частиною британської академії.

Для України ця суперечка важлива тому, що наша вища школа активно інтегрується в європейську систему. Ми переймаємо стандарти, беремо участь у міжнародних програмах і створюємо спільні проєкти із західними університетами. Разом із корисним досвідом приходить і академічна мода. Тому британська дискусія — хороший привід заздалегідь поставити запитання і для себе: університет справді має досліджувати все, що цікаво науковцю, — чи суспільство має право запитати, навіщо воно оплачує конкретне дослідження?

Зрештою, йдеться не про зомбі, пілон чи LEGO. Йдеться про те, що вважати наукою — і хто має за неї платити.

За матеріалами The Spectator.