Рибне борошно, Спаська криниця та пором на Інгулі: чим жив миколаївський берег задовго до появи верфі

Півострів, на якому розташований сучасний Миколаїв, задовго до приходу російської адміністрації та будівництва корабельні був заселений і слугував центром рибного промислу козаків Бугогардівської паланки. Про історію освоєння лівого берега Бузького лиману у XVIII столітті — від Попової балки до гирла Інгулу — розповіла миколаївська дослідниця історії краю Ірина Івкова на своїй сторінці у Facebook.

У XVIII столітті за Поповою балкою степовий рельєф обривався до води високими глиняними та вапняковими кручами. Вода вимивала пласти ракушняку, де росли дикий терен, ковила та полин. У лиман врізалися природні піщані коси, найбільшою з яких була Ліскова (на старовинних мапах — Осницька), що утворювала закриті затоки для нересту риби.

Кордон по воді та правила козацького побуту

Освоєння берега відбувалося в умовах постійної військової напруги: протилежний, правий берег лиману контролювала Османська імперія, а кордон пролягав безпосередньо по воді. Щоб безперешкодно рибалити, козаки ділилися виловом або платили мито турецьким гарнізонам, проте в разі порушення угод чи нападів бралися до зброї — поруч із сітями в очеретяних куренях тримали мушкети, шаблі та списи.

Устрій на лівобережжі чітко розмежовувався:

• сімейне життя зосереджувалося в затишних балках у глибині суходолу: там козаки-гречкосії зводили постійні хати-зимівники, обробляли землю та тримали худобу;

• безпосередньо на березі біля рибальських тоней діяло суто чоловіче промислове поселення: рибалки мешкали в тимчасових куренях з очерету й річкової глини, покритих дьогтем і риб'ячим жиром від протікання під час злив.

Козаки курили самосад із глиняних люльок-носогрійок, домішуючи до тютюну сухі степові трави — дику м'яту, материнку та буркун. Від сонця й відблисків води очі захищали повстяними шапками або крисатими брилями. Степ формував і специфічну медицину: від лихоманки та малярії («лиманської пропасниці») вживали відвар полину, порізи та рани засипали сумішшю піску з деревієм або прикладали подорожник, а болі в суглобах після витягування неводів із холодної води лікували прогрітим прибережним піском і лиманською ропою.

Промисловий вилов та «сухий пайок» для чумаків

Вилов великої риби в лимані вівся масштабно. Навесні сюди заходили косяки чорноморського оселедця, а головною цінністю була «красна риба»: білуга, осетер, севрюга та сом. Їх витягували важкими конопляними неводами, звареними в дубовій корі, запрягаючи коней або працюючи артілями вручну. Білуг утихомирювали дерев'яними довбнями, а біля Спаського пагорба воду перегороджували перекотами — переметами із сотнями гачків. Взимку практикували підлідний лов через довгі лунки (олонки) та донні пастки.

Велику рибу пластали сікачами, добували чорну ікру та сушили візигу (спинну струну). Дрібну рибу (тюльку, хамсу) не утилізували: частину передавали жінкам у зимівники на запечені товченики, а більшість висушували до твердого стану й розтирали на грубе рибне борошно. Такий концентрат мішками збували чумакам, які використовували його в степових переходах для швидкого варіння юшки з пшоном.

Спаське урочище: природні склади-холодильники

Осередком риболовецького промислу стало Спаське урочище, відоме Спаською криницею з прісною водою. Окрім видобутку вапняку для перших погребів, козаки пристосували для потреб карстові печери у схилах Спаського пагорба. Взимку ці підземелля вщент заповнювали брилами річкового льоду, перекладеного очеретом і соломою, завдяки чому лід зберігався до осені, слугуючи природним холодильником для діжок з ікрою та рибою.

Засолювання вели у міцних дубових чанах кінбурнською сіллю, а також практикували гаряче копчення в печах-траншеях, виритих прямо у глиняних урвищах. Для багаття брали вільху, лозу та листя дикої маслини (лоху степового), які давали аромат без гіркоти. Готовий товар завантажували на мажі чумаків, перевіряючи герметичність діжок і тузлуку, після чого продукцію транспортували на ярмарки Полтавщини, Чернігівщини та в країни Європи.

Від козацьких редутів до появи Адміралтейства

На північний захід від Спаського берег переходив у мис Табірне поле. Тут діяв козацький редут — укріплений спостережний пункт для контролю руху турецьких суден у лимані (з цим місцем також пов'язана козацька легенда про потоплену османську «золоту галеру»). Далі стежки виводили до Інгульської переправи з човнами та діючою кузнею для обслуговування обозів.

Після ліквідації Запорозької Січі в 1775 році лівобережні землі перейшли у власність держави. У 1780-х роках земельну дачу на цьому березі отримав Йосип Фабер, заснувавши свій хутір. Згодом Михайло Фалєєв підпорядкував розвідані козацькі джерела, каменоломні та рибні промисли потребам нової інфраструктури для спорудження верфі та Адміралтейства, а місцеві козаки склали першу основу робітничої сили міста.

Авторка краєзнавчого нарису зазначила:

«Подорож козацькими місцями Миколаєва від Семенового рогу до гирла Інгулу завершилась. І я сподіваюсь, що ні у кого не залишилося сумнівів, що тут не було пусто до приходу російської імперії. Навпаки — тут віками вирувало живе, справжнє і надзвичайно цікаве життя!».