«Пішов, щоб вони не дійшли сюди»: історія десантника, який після важких боїв на Донеччині служить у Миколаївському ТЦК

До повномасштабного вторгнення 39-річний Іван працював водієм автонавантажувача. Сьогодні він — ветеран 46-ї окремої аеромобільної десантно-штурмової бригади. Пройшовши пекло Херсонського контрнаступу, Соледара та Бахмута, військовий зазнав поранень і втратив можливість служити в ДШВ. Проте армію не покинув — нині чоловік продовжує службу в одному з ТЦК міста Миколаєва, розповіли в Миколаївському обласному ТЦК та СП.

Від мирної професії до штурмів

У 2022 році, отримавши повістку, Іван не вагався ані секунди. Бойовий шлях чоловіка розпочався на півдні країни — разом із побратимами він брав безпосередню участь у звільненні населених пунктів Херсонщини.

Згадуючи свої перші бойові виходи, десантник цитує головного сержанта свого взводу: «Перший раз ідеш — ти нічого не розумієш. Другий раз ідеш — ти ще на адреналіні».

Лицем до лиця з «вагнерівцями»

Після півдня підрозділ Івана перекинули на один із найважчих напрямків фронту — на Донеччину. Військовий і досі в деталях пам’ятає маршрути виконання завдань у розбитому Бахмуті: «Оце наша вулиця і оцей сектор. Нам треба було дійти сюди. Крили всім, чим можна. Вже було видно, що немає нічого живого».

Саме там, у Соледарі та Бахмуті, українським десантникам довелося протистояти російським найманцям із сумнозвісної ПВК «Вагнер». Проте статус ворога бійців не лякав. «Там не думалось: вагнер чи не вагнер. Ну, вагнер, ну і що? Яка різниця? Розвернулися і пішли додому? Такого не було», — розповідає Іван.

В умовах інтенсивних боїв, зізнається захисник, потреби організму відходили на другий план. Днями можна було не згадувати про їжу чи відпочинок, а води вистачало рівно стільки, щоб просто «промочити горло».

Ціна кожного метра

Бойові завдання виконувалися на межі людських можливостей. Саме на Донеччині, у промзоні Соледара, під час ворожих артилерійських обстрілів Іван отримав свої перші контузії. Там же на його очах гинули побратими.

Постійні перебіжки під вогнем у важкій амуніції дали про себе знати: суглоби не витримали. «Біжиш — упав. Боляче, не боляче — немає коли про це думати. Там треба швидко», — згадує воїн.

Зрештою Іван потрапив до лікарні. У чоловіка діагностували серйозні проблеми з ногами, він переніс дві складні операції, ще одна — чекає на нього в майбутньому.

Новий фронт — у тилу

Після тривалої реабілітації Військово-лікарська комісія винесла рішення: до служби в десантно-штурмових військах Іван більше не придатний. Проте залишатися осторонь він не зміг і перевівся до одного з Територіальних центрів комплектування (ТЦК) у Миколаєві.

Службу тут нести непросто, зізнається ветеран. Разом із ним у ТЦК працюють інші військові, які так само пройшли через гарячі точки фронту. Проте спілкування з цивільними часто стає серйозним моральним випробуванням. «Пояснити, донести до людини... це дуже складно. Ставлення буває різним», — ділиться військовий.

Обереги та мотивація

Попри всі випробування, втрачене здоров'я та втому, Іван не шкодує, що у 22-му році взяв до рук зброю. У формі він завжди носить із собою обереги, які йому подарувала дружина — з ними він вижив у найстрашніших боях. На одному з них зображений Янгол Охоронець.

На питання про те, що давало йому сили йти вперед, десантник відповідає просто і чітко: «У мене були певні причини. Я не хотів, щоб повторювалось те, що було в Бучі. У мене сім'я. Я пішов, щоб вони не дійшли сюди».