Наш режисер

Переді мною старенька, потерта картонна папка з написом «Дідусева поезія». На окремих цупких аркушах паперу  більше трьох десятків сатиричних гуморесок та начерки вистави про Голодомор одного з перших просвітян Миколаєва, режисера і сценариста,  Михайла Івановича Курінного (17.11.1928 - 07.1997).

Постійним нагадуванням про страшні роки Голоду й Мору 1932-1933 років залишились чернетки декількох сторінок сценарію вистави « Про суд Божий над зловісними, нелюдськими постатями Сталіна, Беріі, їх церберів, виконавцями голодоморів в Україні».  

Дійові особи вистави, зокрема , Бог, Дід, Лєнін, Сталін, Будьонівка, Кашкет, Капелюх, жінки: Дикторша, Україна, шестеро осіб задіяних у масових сценах – танці, частівки, суд. Листок  з варіантом розподілу ролей серед інженерів, робітників суднобудівного заводу «Океан» та вчителів Корабельного району Миколаєва. Серед них, власне, сам Михайло Курінний, Микола Журмій, Олександр Дмитрієв, Микола Бондар, Володимир Кучеренко, Володимир Гарус, Олександр Царенко, Олег Матіюк, Микола Меркулов, Микола Матвеєв,  Ніна Гедеш, Анжела Шишман, Людмила Соколова.

 Відгукнувшись на моє прохання, як члена осередку Товариства української мови суднобудівного заводу «Океан», відповідального за співпрацю зі школами Корабельного району, Михайло Іванович погодився написати сценарій і поставити  радіовиставу. На  учнівській сцені школи № 54 в 1997 році почались репетиції невеликої самодіяльної студії. Недовго тривала робота малого театрального колективу…

В липні 1997 року на дачі у Михайла Івановича стався раптовий шлунковий напад, не встигли довезти до міської лікарні…                                                                                                                Залишилась папка з оригіналами гуморесок,  які автор, буквально напередодні, дав прочитати. 

На прохання голови обласної «Просвіти»  Бойченка  Валерія Петровича отримав опис життєвого  шляху режисера від його дружини Альбіни Дмитрівни. Донині знаходиться в архіві Валерія Петровича, але доступу до нього на сьогодні, на жаль, немає, бо величний Українець пішов у вічність у березні 2011 року.

     Зі спогадів  та інтернету  довелось  відтворювати основні віхи життя та творчості призабутого митця.                                            

     В 1964 – 1967  роках працював головним режисером  Волинського обласного академічного музи́чно-драматичного теа́тру імені Т. Г. Шевче́нка. Одночасно в Луцькому культурно-освітньому училищі з 1964 року очолював окремий режисерський курс.  В ті ж роки вів театральну студію при  педагогічному інституті.

    З 1968 по 1971 роки – режисер Закарпатського академічного обласного український музично-драматичний театру. Найбільш повно представлений в історичній пам’яті  даного культурного закладу. 

     В 1972-1975 - на посаді головного режисера Хмельницького обласного академічного українського музично-драматичний театру. 1975 рік - гастролі в Республіці Казахстан.                

     1977-1979 рр. Миколаївський національний академічний український театр драми та музичної комедії,– працює режисером театру. На гастролях в Осетії в 1979 році. Газета «Соціалістичєская Осєтія» відзначила постановку режисером вистави «Сто перша дружина султана». В 1981 році  в одній із публікацій згадується як режисер Миколаївського  академічного  художнього  російського драматичного театру.                                                                                                        

Скромне повідомлення про Михайла Івановича знаходиться в обласній науковій бібліотеці в Серії «Театральна Миколаївщина» Випуск 2 Миколаївський національний академічний український театр драми та музичної комедії Бібліографічний покажчик, Миколаїв 2021».

      В 1982-1983 рр  - режисер   Криворізького театру драми та музичної комедії.

      1986 -1988 – режисер Луганського обласного академічного українського музично – драматичного театру. На проводах Михайла Івановича була керівниця театрального танцювального колективу, що приїхала з Луганська, одна від театральних колективів країни та міста.

         Познайомився з Михайлом Івановичем в 1989 році в невеликій кімнатці, на три довгих лавки, по вул. Адміральській, де щотижня  збирались члени Товариства української мови (Просвіти)  Миколаєва та області.

         Як творча людина не міг Михайло Іванович бути поза сценою. Співав в українському народному хорі суднобудівного заводу «Океан», приїздив на кожну репетицію, незважаючи на чималу відстань до Корабельного району від центру. 

      Допоміг режисеру  в співпраці зі школами району. Спочатку була загальноосвітня школа  № 40 якій залишив пісню-гімн,  далі -  школа № 33, нарешті школа № 1 імені Олега Ольжича, де він сподівався відзначити  70-ти літній день народження. Мріяв щоб було так, як на ювілей Бойченка В.П., проведений  школою, бо місцеві відділи культури чомусь не помітили знаменну подію. Курінний, працюючи в учбовому закладі, з 1995 по 1997 роки ставив п’єси за мотивами творів Олега Ольжича  в шкільному «Театрі поезії та музичного слова». Його натхнення праця, дала поштовх, вже без режисера, подальшому розвитку шкільного театрального колективу, а юним артистам стати лавреатами міжнародних театральних конкурсів в румунському місті Констанца.                                                                                                                     

      Михайло Іванович активний учасник святкування днів Козацької слави на Запоріжжі в 1991 році та в 1992, 1993 роках на Миколаївщині. Пригадую спільну поїздку Михайла Курінного з заводським осередком Товариства української мови (Просвіти) на Дні козацької слави поблизу села Богданівки Доманівського району Миколаївської області в серпні 1992 року. Члени осередку, заводчани і запрошений, щойно створений ансамбль «Вільні козаки», прибули на нашому автобусі, одні з Миколаєва.  Пагорби на березі річки були всіяні сотнями жителів навколишніх сіл, якраз навпроти поромної переправи до Констянтинівки. Неповторний святковий день, початки українського відродження. На урочистостях побував  президент України  Леонід Кравчук. Вперше в історії Миколаївський український театр драми та музичної комедії поставив спектакль на  відкритому майданчику, над річкою. В нашому автобусі перевдягались артисти театру на їх прохання. Виставу дивився Леонід Макарович з командою, розташувавшись на дерев'яному помості. Майже поряд, демократично, на відстані  20-30 м позаду гостей, знаходився наш осередок з наметом, брезентовим столом та великим казаном. Була чайка на Південному Бузі, битва з яничарами, визволення українських бранок з полону і перемога. Наприкінці  спектаклю -  танець театрального ансамблю, що закінчувався роздяганням  артистів (козаків) до пояса під мелодію сім-сорок. Режисерське серце не витримало такого  «історичного фіналу» і, Михайло Іванович, по молодечому, гучно засвистав дійство. Відзначення днів Козацької слави  через рік, склалось по-іншому... Місцева первомайська влада, компартійна по суті, заглушила свято,  прославляючи «катєрину вторую», що поблизу Первомайська  роз’їжджала на розцяцькованій бричці  в серпні 1993 р. Можливо, у них стався переляк від  початків українського відродження, а примітивні сценки, на замовлення місцевої мерії, були на догоду  «братской дружбє с расєєй». 

Світлина , серпень 1992 р. Дні Козацької слави поблизу с. Богданівки Доманівського району Миколаївської області. Сидять: Михайло Курінний , Олег Матіюк, стоять зліва-направо:  Віктор Спиця, голова заводського осередку ТУМ, козак, один з перших, з Миколаєва,  місцевий житель, ветеран УПА (прізвищ не пам’ятаю).        

Несподіваним відкриття виявились «круторогі» гуморески режисера. Сучасні, повчальні. Актуальні і по сьогодні.  Сподіваюсь, чекають свого часу на видання. До спогаду додаю два твори автора.

Жаль, що  Курінного Михайла Івановича представлено в історії тільки одного українського театру, в Ужгороді.  Надіюсь, що розповідь про нього з’явиться та знайде гідне місце в історичному висвітленні Миколаївськими та іншими театрами країни. Наш український режисер, просвітянин вартий того, щоб його знали, шанували і пам’ятали, бо як говорив Кобзар: «От, де люде, наша слава, Слава України!"

Олег Матіюк,

просвітянин, інженер,

почесний працівник морського та річкового

транспорту України.

Вересень 2025р.

м. Миколаїв.