Миколаїв в житті й творчості Ірини Оцабрик

Письменниця з Кропивницького Ірина Оцабрик нещодавно видала другу книгу з промовистою назвою "Шах і мат" (1). Першу її книгу з епатажною назвою «Гламур, швабра, пиріжки" (2) було видано ще до війни.

Ці книги авторка мені подарувала, я їх прочитав із задоволенням. Насамперед тому, що вони цікаві, а також у кожній з них «з’являється» моє рідне місто.

Ось чому хочу познайомити миколаївців з людиною, яка з теплом ставиться до нашого Миколаєва. Так склалося тому, що багато подій в житті Ірини та її родини пов’язані з Миколаєвом.

Пані Ірина добре відома в Кропивницькому як бізнес-леді, яка багато уваги приділяє пропаганді здорового способу життя. Розумниця-красуня, мати двох чудових синів, дружина поважного успішного бізнесмена. Дотепна і цікава авторка, книги якої приваблюють читачів легким складом, жіночою мудрістю, вмінням захоплююче розповісти про події, людей, життєві ситуації.

Ірину та її чоловіка Дмитра можна назвати відомим англійським словосполученням self-made man, що перекладається як «людина, що створила себе сама».

Їхня історія відбита в книгах Ірини, вона відверто розповідає про шлях від «бідних студентів» (був у моєму дитинстві такий неймовірно смачний торт) до успішних і заможних людей. Але починався цей шлях, як на мене, в Миколаєві.

Звичайно, було сільське дитинство, були хлопець і дівчинка, сусіди, доля яких склалася так, що освідченні відбулося… в лікарняній палаті, де Ірина перебувала після автокатастрофи та операції. До речі, оперував її тато Дмитра, він три години складав розчавлену машиною кисть дівчинки, хоча колеги радили провести ампутацію... Саме там вона – начебто вперше – побачила очі Дмитра і зрозуміла, що цей хлопець – її доля назавжди.

Хоча в їхньому родинному житті були різні моменти, навіть розлучатися хотіли, але «не дохотіли», лише міцніше стала родина.

Це буде потім. А  спочатку було навчання в Миколаєві – чоловік готувався стати агрономом, вона – вчителькою української мови і літератури та художньої культури.

І родинне життя, яке розпочалося, коли Ірині було 18 років, а чоловікові – на два роки більше…

І знімна квартира – 12 квадратних метрів.

І потреба навчатися, налагоджувати побут, бути дружиною для чоловіка та господаркою власного житла…

Але цей початок самостійного родинного життя був щастям – і це щастя було тісно пов’язане з нашим містом, з Миколаєвом: «Усе, що ми мали двадцять осеней тому, – це один одного, зйомну квартиру на 12 квадратних метрів і прогулянки вулицями Миколаєва» [2, с.42]. Дві стипендії, невеличкі гроші, які чоловік заробляє, працюючи вантажником… Але раз на два тижні молодята витрачають шалені для них на той час (2000-й рік, стипендія 27 грмвень!) 2 гривні, «щоб послухати симфонічний оркестр… в костьолі, де була просто фантастична акустика» [2, с. 44]. «Небесне і земне», якщо згадати великого Дмитра Кременя…

Цікавою виглядає життєва філософія, яку визначила для себе героїня Ірини Оцабрик: «Тому я виходила заміж за студента з пустим гаманцем, але з багатим потенціалом і багатим внутрішнім світом» [2, с. 49]. Життя довело, що вибір був правильним, що подружжя побудувало «здорові стосунки, які передбачають примноження щастя обох» [2, с. 49]. Життя довело, що пріоритети обрани правильні.

Особисто для мене було цікаво «впізнавати» в книгах Ірини Оцабрик колег-викладачів.

Це і пряма, сувора замдекана, яка так «замотивувала» першокурсників, що під час першої сесії вони днями та ночами готувалися до іспитів. Вона – моя добра знайома.

Це і професор психології Ілля Мойсейович Стариков, відома в місті та поза межами міста людина, який на лекції почав опитування з метою лікування «комплексу відмінника» брутальними «двійками». А «відмінники» до таких оцінок не звикли...

Але це був важливий життєвий урок від мудрого педагога: «Я повинна навчитися приймати поразки, аби рухатися далі» [2, с. 60]. Схоже, цей урок Ірина вивчила добре, оскільки правильно зрозуміла, що «життєві двійки будуть не раз» [2, с. 60].

Життя навчає кожного, але не кожен здатний навчитися у життя. Це аксіома. Ірина спромоглася навчатися, за що вона, у мене таке враження, щиро вдячна Миколаєву і людям, які її навчали. 

У другій книзі, яку видано за часів війни, знову з’являється Миколаїв, про який вона, здається, не забуде ніколи. 

Вона згадує, як «відмивала» чоловіка, який «проходив виробничу практику на полі як агроном» [1, с. 21], в їхній маленькій квартирці, де не було «ні душу, ні ванни, ні навіть води в кухні» [1, с. 20].

Історія про «мій перший борщ» [1, с. 22] викликає посмішку, але це також важлива подія в житті молодого подружжя.

І спостереження, яке сприймається тепер зовсім по-іншому: «На початку 2000-х років на вулицях Миколаєва, де я здобувала вищу освіту, було зовсім не модно говорити українською… Це мене шалено обурювало!» [1, С. 42-43]. Відверте визнання того, що уперше в житті відчула в Миколаєві: «Від дитячого бажання зректися свого коріння я еволюціонувала до жадання його прославляти, підносити до небес» [1, с. 43]. Мабуть, і за це також Ірина дякує нашому місту?

Війна змусила Ірину по-новому подивитися на Миколаїв: «… Миколаїв усе більше і більше знищують орки. Мій педагогічний універ розбомблено. Ксюшчина (сестра Дмитра, мешкала разом з ними в Миколаєві – В.Г.) гімназія імені М. Аркаса теж» [1, с. 48]. Авторці болюче, що таке трапилось з рідними для неї миколаївськими будівлями.

Але ще дорожчі – люди. «Баба Зіна», господарка квартири, яку винаймали молодята. Як каже про неї Ірина: «… клята була, як злючі баби з казок» [1,с. 45]. І спогади про неї залишися відповідні. Коли до війни Ірина з Дмитром бували в Миколаєві, вона навіть уявити собі не могла, що зайти до двору та привітатися з «Бабою Зіною»: «– Що ми скажемо бабі Зіні? Ради вас бачити? Але ж це зовсім не так» [1, с. 44]. Її можна зрозуміти, чи не так?

Але війна багато що змінила у ставленні до людей та життя. І тепер героїня переконана: «Коли закінчіться війна, обов’язково зайду до неї в гості і скажу:

• Бабо Зіно, я рада вас бачити!» [1, с. 48]

Щоб зрозуміти еволюцію героїні, потрібно було прожити життя та пізнати його цінність, особливо під час війни.

Стати дорослою і мудрою.

Ірина заслуговує на велику повагу через те, що спромоглася не змінити своє безтурботне життя, коли у 30 років зрозуміла: її родина досягла добробуту і дитячі мрії начебто здійснилися. Навпаки, вона ставила собі питання: «… чому в малесенькій зйомній квартирі на 12 метрів, коли ми були із чоловіком голі, боси й підперезані, я відчувала щастя та повноту життя, а зараз, коли досягнуті мрії, відчуваю пустку?» [1, с. 50]. Чи варто нагадувати, що «щастя» пов’язане з Миколаєвом?  

І повернення до себе щасливої, до навчання й розвитку відбулося завдяки цим спогадам про щастя, що розпочиналося в Миколаєві.

Сподіваюсь, я переконав шановних читачів у тому, що, так би мовити, «миколаївський період» життя талановитої письменниці і непересічної особистості Ірини Оцабрик був для неї дуже важливим і плідним? І, на мою думку, дуже добре, що вона це розуміє, шанує наше місто і городян, з якими її звела доля.

Володимир Гладишев,

професор,

Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти.