Петро Лівік – Людина-епоха, Людина-легенда

Світла пам'ять. 

Вісімнадцятого травня на 92-у році життя пішов у засвіта відомий український аграрій,  управлінець та громадський діяч, Заслужений працівник сільського господарства Петро Євтихійович Лівік. Збідніла земля на епохальну особистість… 

Та в пам’яті людей він назавжди залишиться – Людина від Бога і від землі. Залишиться справжнім, відповідальним, ерудованим, цілеспрямованим, несхитним, вольовим. 

Час веде свій відлік в календарі розлуки. Дев’ять днів, як земля відпустила у вічність того, хто її зігрівав та плекав своєю любов’ю. Що можуть в печальні дні скорботи зробити люди? Лише одне: пом’янути Петра Євтихійовича добрим словом, помолитися за упокій його світлої душі в царстві Божому … 

Від слюсаря-експериментальника- до президента ВАТ «Зелений Гай». 

Петро Євтихійович Лівік народився в Запорізькій області у сім’ї колгоспників. Його біографія схожа на життєпис багатьох: закінчив десять класів, відслужив у радянській армії (Польща, 1953-1956 рр.). Тоді, після воєнного лихоліття, ішов потужний відбудовчий процес, треба були трудові руки та робітничі спеціальності, тому без вагань поступив в технічне училище № 5 в місті Осипенка Запорізької області, де й здобув спеціальність слюсаря-експериментальника п’ятого розряду. 

Але доля приготувала йому іншу життєву дорогу, котра привела в Бердянський технікум виноградарства і виноробства (1958-1961рр.), по закінченню якого здобув спеціальність агронома-плодовоочівника-виноградаря. На трудовій ниві згідно освіти молодий спеціаліст розпочав свою професійну діяльність в Криму. Там життя піднесло йому перший урок на предмет відповідальності: директор господарства не виконав договірні зобов’язання. Можливо, цей факт з власної біографії став відправною віхою для керівника Петра Лівіка у майбутньому: зважував кожну обіцянку, вивіряв зобов’язання на предмет можливості виконання. І так – завжди, доки від нього залежав сам факт здійснення посадових обов’язків та покладених договірних умов. 

Повернення з Криму – ще одна віха біографії, від якої пішов відлік кар’єрного росту. Жовтневий район Миколаївської області: агроном-розсадниковод, згодом – керуючий відділком радгоспу, старший агроном відділення багаторічних насаджень… За десять років самовідданої праці в радгоспі проявив надзвичайні керівні здібності, тому дирекція довірила Петру Євтихійовичу очолювати відстаючі відділення радгоспу, добре знаючи, що справиться, що виведе їх в передові, налагодивши успішно роботу. Наступні чотири роки працював на посаді головного агронома радгоспу – сумлінно, бездоганно, успішно. Все вдавалося, адже був Петро Євтихійович справжнім знавцем сільського господарства. Він володів базовими знаннями та успішно застосовував їх у практичній роботі. Пригадується, як розповідав про основні засади аграрія, підкреслюючи, що землю треба знати, відчувати і любити, вивчати стан грунтів, щоб підібрати добрива, визначитися з гербіцидами та пестицидами. В першу чергу – мати обґрунтування для вибору рослин і сівозміни для конкретного поля, котре після детального вивчення з невідомої місцевості стає для аграрія зрозумілим. Закони землеробства постійно доповнювалися новими критеріями. Все знав, все опановував. Він постійно вчився, цікавився передовими технологіями. Але жодного разу не втілював їх без глибокого переконання, що саме для конкретної місцевості вони підходять. І в цьому був відповідальний керівник Петро Лівік. Говорив, що земля любить, щоб їй кланялися. А ще – щоб не з вікна автомобіля дивитися на посіви чи на стан ріллі, а пішки треба сходити десятки, сотні кілометрів, відчуваючи  дихання поля – від тендітних пагінців до збору врожаю. Сходив не одну сотню тих кілометрів та ніколи не жалівся на втому… 

Поважав людей праці. Вимогливим був і до себе, і до трудового колективу. При всій зайнятості прагнув до знань, тому в 1969 році в скарбниці освітніх здобутків мав ще один: диплом вченого-агронома (Херсонський сільськогосподарський інститут).  

Правду кажуть, що можливості людини – це найбільша загадка, котра досі ніким не вивчена. На прикладі керівника Петра Євтихійовича Лівіка ця теза лише підтверджується. 

Рік 1974-ий. Директор радгоспу «Зелений Гай» розпочав перший трудовий день з практичного знайомства з колективом та аграрною базою господарства. Бо мав орієнтуватися на місцевості. Перед собою поставив завдання вивести радгосп в кращий як на Вознесенщині та Миколаївщині, так і в Україні. 

Мети досяг. Поступово, нарощуючи темп багатогалузевого виробництва, удосконалюючи форми та методи діяльності. Все робив по-максимуму, не зупиняючись на досягнутому, не спочиваючи на лаврах. Він присвятив себе роботі, забуваючи про вихідні, відхиливши для себе поняття нормованого дня. Земля віддячувала врожаями, трудовий колектив – повагою, держава – високими нагородами. 

Серед них: 

Медаль «За доблесну працю» (1970р.); 

Медаль «За трудову відзнаку» (1973 р.); 

Орден Трудового червоного прапора (1986 р.); 

Грамота Президії Верховної Ради УРСР (1987 р.); 

Орден Леніна (1991 р.); 

Почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України» (1993 р.); 

Бронзова медаль ВДНГ в 1978 році, золота – 1982 р.; 

За досягнуті успіхи в розвитку народного господарства; 

Ордени «За заслуги» - ІІ ступеня (2007 р.) і ІІІ ступеня (2003 р.) 

Безліч грамот – від місцевого рівня до найвищого державного… 

Вів суспільну діяльність, неодноразово обирався депутатом Вознесенської районної та міської, а також Миколаївської обласної ради. Завжди мав свою позицію та принциповість у підході до вирішення питань.  Це його вигідно виділяло і в депутатському корпусі, і під час прийняття рішень щодо виробничого процесу.  

 Знову повернімося на Вознесенщину. Петро Лівік очолював «Зелений Гай» з 1974-о року. Він став першим Президентом акціонерного товариства. А скільки було пережито, яких тільки підводних «течій» не довелося побачити та подолати! Все мусив пережити: хаос гіперінфляції, нестабільність в зв’язку з розривом економічних зв’язків… Боляче вдарили по виробництву розвал банківської системи, відсутність ринку збуту, диспаритет цін. Державу «штормило» - все це відобразилось на акціонерному товаристві «Зелений Гай». Не з вини керівника підприємство опинилося в стані кризи. Безсонні ночі, пошуки виходу з тієї халепи стали для Петра Євтихійовича програмою дій на десятиліття… 

Пам'ять знову й знову повертає в ті часи, коли бездарність високопосадовців Союзу призвела до винищення виноградників – «боролися» з пияцтвом! Мав рятувати завод, зберегти господарство. Вкотре – вистояти! Перепрофілювали підприємство: було змонтовано лінію по виробництву яблучного концентрату для майбутніх соків.  Продукція «Зеленого Гаю» підкорила світові ринки. В 2001 році на базі імпортних спиртів та вин на заводі було розроблено технологію коньяків марки «Зелений Гай» і «Гетьман Компанійський», які в тому ж 2001 році на Тапврійському міжнародному професійно-дегустаційному конкурсі були  відзначені бронзовими медалями. А на першій міжнародній спеціалізованій виставці «Алкоголь і табак», «Одесса-2002» - срібними та бронзовими медалями. На міжнародному конкурсі «Ялта «Золотой Грифон-2002» коньяк та вина ВАТ «Зелений Гай» теж відмічені срібними та бронзовими медалями. 

За перші десять років незалежності в господарстві побудовано: критий тік на 2500 тон, чотири бригадних будинки, сокосховище, два фруктосховища на 2500 тон, біля п’яти км доріг з твердим покриттям. По соціальній сфері: введена в дію їдальня на 100 місць,  збудовано тридцять сім будинків для працівників ВАТ, проведена газифікація центральної садиби та селищ Октябрське, Піонерське, Пряме, прокладено газопровід до села Бузьке. Господарство не мало заборгованості по заробітній платі. Кипіло життя, де вмілим керманичем був той, хто вміло вів «Зелений Гай» до успіху. 

А успіхи Петро Євтихійович розділяв зі своїми помічниками, з трудовим колективом. Поразки та негаразди пов’язував лише зі своїм ім’ям. Нікого не звинувачував. Не нарікав на долю. І якщо Бог кожному  з нас дає хрест, а це і є життя наше, то Петро Євтихійович проніс той хрест гідно, не перекладаючи ту вагу ні на кого. 

Можливо, за це Всевишній нагородив його довголіттям і до останнього подиху - світлим розумом та чудовою пам’яттю. Рідні люди оточили його любов’ю, щоб легше переносив самотність після втрати дружини та передчасної смерті старшої доньки… 

Але ятрив його серце біль, що українська земля, народ України потерпає від війни – жорсткої, несправедливої війни… 

Епілог 

Людина-епоха пішла у вічність. Чи все встиг сказати нам? Чи все встиг зробити, щоб процвітала його рідна Україна? Про те ми вже не дізнаємося. Та й історію, як і життя, ніхто не здатен переписати. Лише подякуємо, що жив на цій землі, що був з нами. Тугою в серці озвуться рядки пісні: «Життя – одна-єдина мить, для смерті – вічність ціла». 

… Сотні людей прийшли на прощання зі своїм родичем, сусідом, другом. Прийшли провести у вічність першого зеленогаївського Президента. З вдячністю, шаною та повагою. І в останнє подарувати йому квіти. Море квітів. 

 Вічна світла пам'ять дорогій нашому серцю Людині! 

З сумом та скорботою – діти і онуки.