ЗАПИСКИ ПО ЖИВОМУ.  Так названо одну з найкращих книжок Малярова.

Анатолія Андрійовича знають і визнають. Він популярнийіший прозаїк нашого краю, а серед усіх авторів, виданих доступними мовами, у міських бібліотеках він має попит нарівні з детективами й адюльтерами, хоча пише тільки наше повсякденне, затишне, інтимне, -- Миколаєва і околиць, - моє й твоє життя, до ризику впізнаване і в особах, і у вчинках. Анатолій Маляров - мій дідусь, і кому, як не мені, вже досвідченому бібліотекарю, сказати про нього те, що знає далеко не кожен. Дідусь живе з рідкісним для нашого менталітету непорозумінням: всі люди - моральні, виняток - він сам. Цей безневинний злам психіки виник ще в дитинстві, коли він, безбатченко в евакуації (батько на фронті, мати з гуртом у горах), дистрофік десяти-дванадцяти років, на Каспії в путину крав дрібну рибку, яка прорвалася крізь сітки і два-три дні гнила на піску. Підсилилось це почуття в середній школі, коли Толік, природний гуманітарій, списував задачки у приятелів і пропускав уроки, щоб заробляти на стайні. Закріпилося переконання в юності, коли село і церква, а в інституті - комсомол наполегливо засуджували раннє зближення з дівчатами, а підліток був гарячий і ніжний. І досі дідусь не їсть риби, математиків вважає людьми вищого порядку, а жінок, і праведних матерів сімейств, і повій, шанує дочками матері Марії.

Дідусь покірливо видає книжки без найменшого заробітку. Останній гонорар він отримав у вісімдесят восьмому році з Одеси. То була четверта його книжка. Тепер їх двадцять сім. Хобі! Але не тільки - людині є що сказати, а графоман в літераторі зашкалює. До речі, цим словом старий не лається, а пишається: трудівник пера. У дідуся слабкість: готуючи чергову книжку, він вставляє в неї свої козирні опуси, як-от «Горжетка», «Почуття коня», «Зрячий Ігор», «Містика», «Дві вісімки» та ще багато чого. Думка така: раніше його книжки виходили тридцятитисячним і десятитисячним накладами, тоді вдалі речі широко розповсюджувалися. Тепер же - сто чи триста примірників: одному читачеві до рук потрапить те видання, іншому це, тож нехай доходить найкраще до всіх. Зрозуміло, ревний шанувальник гортає все, що Маляровим написано, і він-то дорікне за повтори. Але нехай прощає старого: у кожній книжці багато нових оповідань. І повістей теж. Як правило, дідусьпише від першої особи. Тут сміх і гріх. За темпераментом старий - холерик: усе поспішає і все боїться втратити думку. Тому обрав найкоротше ім'я для головного персонажа - Я. Іванов, Корнієнко, Сквозник-Дмухановський - довго вписувати в рядок, а тут - Я. До цього додається ще одна хитрість. У дідуся всі персонажі не біленькі й не чорненькі, а такі, якими ходять поруч із нами. А вже якщо самого оповідача, тобто, Я, очорнити, читач повірить, що і всі інші чесно описані. Це додає віри в автора.

З дідусевим Я в оповіданнях трапляється багато хорошого. Дуже хорошого. Напевно, тому, що в житті в автора не було нічого хорошого: не пив, не курив, не крав. А друзі з давніх-давен знаходяться в курилці, у застіллі, у спільних проступках. Кохали його не ті жінки, яких любив він, доводилося куштувати від гріховного. Боявся влади, підлеглих, навіть власної дружини. Влада - далеко і зайнята тільки собою та електоратом; підлеглі - суцільно собі на думці і бачать у тобі дійну корівку і, водночас, для них ти - все зло держави. Від дружини чекаєш слів заспокоєння і ласки, а чуєш тільки страшилки з екрану телевізора, з Інтернету, назви хвороб і мікстур і, найвеселіше, постійне порівняння твоїх доходів зі статками мільйонерів. Одного Бога дід не боїться: який сен сбоятися всесильного Духа, який тебе створив і є єдиний, хто тебе любить! Пригнічує дідуся, коли не розуміють його слів оточуючі. Він якось не помічає, що розуміють його численні читачі, Тільки в Центральній бібліотеці на руках постійно три й більше десятка його книжок.

Життєвий матеріал для прози спочатку Маляров не шукав. Він творив його. Брався за справу, якої зовсім не знав, і вникав у неї ревно. Головне ж шукав там нове. Переконаний, що відкриття роблять аматори, оскільки професіонали добряче знають, що в їхній справі все давно вже на долоні. Так дід став режиссером телебачення, не маючи ні досвіду, ні диплома. І відкрив таємницю вражати домашнього глядача, який сидить у підштаниках і з чаєм під носом. Адже в такому вигляді люди куди розумніші, ніж вони ж на службі, тим паче на зборах. Він будував кар'єру нателевізійних виставах. Підбирав на ролі артистів і аматорів, абсолютно незнайомих між собою, репетирував окремо з кожним, а в кадрі вони зустрічалися вперше в ефірі, де інтерес нової людини до ннезнайомця сильно додавав до інтересу персонажів один до одного. І цей любитель дослужився до становища головного спеціаліста, ким служив вісімнадцять років. І зовсім буйний хід! Дідусь входив у нетрі суспільного ладу і викладав секрети полішинеля на сторінкисвоїх повістей.Так його вербував у сексоти «куратор» телебачення від компетентних органів. Користуючись становищем безпартійного режисера, дід необачно відкинув пропозицію. Але, зметикувавши, що там же джерело інтриг для прози, напросився сам «попрацювати». Простаки вважали його у себе під ковпаком, але вони самі потрапили під ковпак дідові. Був написаний зворушливий роман «Найгірший із вад» -- про загнаність обивателя, який божеволіє не від кари влади, а від їхньої уваги й ласки. Послав у видавництво. І тут ще забава! Редактори не знайшли нічого кращого, як рукопис надіслати на рецензію в те сааме обласне КДБ, яке розвінчано в романі. Складнощів море, але -- ще одна радість автора: який сюжетець!

Дідусь упирається у своїх помилках. Доказ тому - десятки його афоризмів, як-то:

- Щоб осягнути суть явища, треба його спростити, як дріб, до «одна-друга».

- Кошмар - це реальність у чистому вигляді.

- Не намагайся виправдати своє існування - це неможливо за визначенням згори.

- Один дурень - просто дурень, багато дурнів - це вже менталітет.

- Спогади - це не те, що ти прожив, а те, що ти про себе вигадав.

І ще й ще...

Так чуйно і з любов'ю показати, в якому дурному суспільстві дідусь прожив свої дні, треба вміти!

Він десять років служив театру, тридцять років - телебаченню, ось уже п'ятдесят з гаком років служить літературі. Думає: театр злегка витіснений телебаченням, телебачення - Інтернетом, але літературу не витісниш. І театр, і телебачення, і будь-яка ігрова затія - похідне від літератури. Режисери насам перед волають сценарія, а глядачі, як і читачі, цінують думку. Святе Письмо каже: у всяку думку глибше вникнеш, коли правдиво наречешїї. У дідусеві продуктивні часи ні театр, ні телебачення правди не несли. Підмостки не підходили нашомуписьменникові своєю умовністю, котурнами, продажною ідеологією.Він ставив тільки легкі комедії в стилі старого, для забави, театру. Телебачення добре тим, що прийшло у квартиру обивателя. Але діячі від телебачення, повторюю, не враховували, що людина в портках набагато розумніша за людину в мундирі на службі або у верхньомуодязі на юру. І вдома, у царстві спокою і права, подай йому або їй душевну розмову, а не пропаганду. Тут і кінець надіям партії на дурненького обивателя. Служив дідусь малому екрану тільки доти, доки міг ставити телевистави на власний вибір, тобто, з глибоким проникненням у думки і здогадки пересічного смертного. А можливість така була, бо довгий час для телебачення не існували рекомендації репертуарного комітету міністерства культури.

Проза дідуся часом здається легковажною, куртуазною. Скажімо, селянин напідпитку промовляє над покійним зі сльозою, та з дурнуватими совковими навичками, потім тисне руку небіжчикові: «Спи спокійно, товаришу, ми продовжимо твою справу». Або - керівник обласного масштабу вичитує підлеглого за мат у стінах культурного закладу, і вичитує добірним матом. Або – поради фахівця: що більше спить обиватель, то менше витрачає калорій і грошей, головне ж, не сварить владу.

Або – ортодоксальний комуніст і гіркий п'яниця, перебравши, гладить малу по голівці і каже: «Доця, я тебе люблю, як товариша Сталіна». Такі «або» підстерігають читача в кожній речі Малярова. Часом розповідь билинно сумна, як-от: загибель останньої лисички в межах міста або божевілля боязкого обивателя підп ильними ласками компетентних органів. Немає в оповіданнях його ні глибини Святого писання, ні уроків Монтеня, Сковороди або Шопенгауера. Пересічно? Пересічно, як наша повсякденність. Але це наше життя, підмічене цікавим і неупередженим оком.

З дитинства Маляров чуйний до рухів душі. Скажімо, міцний селянин із покинутого лошати ростив коня. Плекав, ділив із ним окраєць у голодні роки, розмовляв, як із немовлям. Коня забрали до колгоспу. Мужик пішов служити на стайню, щоб бути зі своїм улюбленцем. А там... замість вівса й сіна – ячна січка, і не щодня, коні, які звикли аботягнути віз, або жувати, гризли ясла. Гримить грубість і мат байдужих конюхів і їздових до відчужених тварин, домінує вигук: приймись, щобти здох! Під копитами, замість підстилки, розріджений сечею бруд. На шкірі тварин струпи та нориці. Сталася незбагненна для простолюдина драма. Мужик зненавидів колгоспи, коней... заодно і свого жеребчика. Піддавав йому коліном під дих і гарчав: приймись, щоб ти здох!

Ще колізія. Спритний молодий обиватель вирішив одружитися з багатою красунею. На залицяння йшли час і гроші. «Для здоров'я» він тим часом заходив до юної матері-одиначки. Минув майже рік. Батьки багачки погодилися на шлюб дочки зі спритним претендентом. І тут молодий мужик зібрав документи... і пішов у загс із юною матір'ю-одиначкою.

Це не сентиментальні опуси для простолюдинів, це зі щоденників, з іменами, датами й адресами.

У літературі та записках Малярова кожен епізод розкриває багато чого з того, що читач бачив, але не помітив, чув, але пропустив повз вуха. Підсвідомість ятрила його душу, але не складалася в слова, а отже, не було проникнення, почуття. А тут читач начебто сам переказує свою бувальщину, тут читач - співавтор, до того ж цікавий, до того ж у фіналі відкриває для себе щось несподіване. Усе хороше дуже просте. Дідусь не називає це даром або талантом. Добрий ангел згори все бачить і нашіптує йому його ж історії та слова для їх передачі, коли він таїть подих над білим аркушем чи сірими клавішами комп'ютера.

Одне з найкращих оповідань Малярова маєназву «Дві вісімки». Дві вісімки – символ нескінченності. Так нехай у діда життя триває і триває, нехай йому пишеться і пишеться. Йому мало що треба, хіба що хороша життєва історія і читацька увага.

Старий – оригінал. На дев'яностім році життя, як він жартує, впадаючи в дитинство через зрілість, головне ж, через юність, він почав писати вірші. За два роки (тепер йомудев'яносто два) спрацював цілу книжку балад та римованих зпогадів зі свого підневільного часу. "Філофобія"-- потаємні думки сучасника п'ятдесятих – дві тисячі десятих років. Краса вірша, звичайно, не рівня Ліни Костенко чи СергіяЄсеніна, але глибина, іронія та точність гідні Малярова-прозаїка та драматурга. Трапляються і маленькі шедеври.

Останнє, і не важливе по дідусеві: у його продуктивний час (п'ятдесяті - дев'яності роки) предок мій лаврів не нажив. Коли висунули на подвійну посаду: старшого режисера та старшого редактора художньої редакції, то платили ставку рядового редактора. Бо не комуніст, навіть не комсомолець! Коли воленс-ноленс поставили головним режиссером обласної телестудії, то надбавку за посаду платили, а вищу категорію не давали з тих самих причин, хоча жоден режисер в Україні не поставив стільки телевистав і такої якості, що транслювали і Київ і Москва. А його авторські п'єси ставили режисери у всіх трьох театрах Миколаєва, у Запоріжжі; на радіо та телебаченні -- у Києві, Дніпропетровську, у тому ж Миколаєві.

Дідпідбирав на вулиці, приймав із факультетів не за профілем обдарованих людей, ставив їм манери, мову, піднімав, скільки міг, рівень їхньої цивілізованості. Вони росли, приховано від благодійника вступали до компартії, славили вождів, а коли прийшла незалежність, засуджували тих же, проставлених ними. І померли заслуженими журналістами чи заслуженими працівниками культури. А дід помре з голоду. Останнє – жарт дідуся: пенсія, дуже вдалий син та малізапити творчої його натури не дадуть дідусеві померти до запланованих ним ста років.

І закінчу панегірик по старому англійцю:

--Хай на його напишуть п'єдесталі:

"Грішив багато, та його читали".

Анна Сергієнко, Бібліотека ім. М. Кропивницького.

 

 

ЛЮБОМУДРИЕ ГРАДА НИКОЛАЯ

(из рукописи)

 

УВЕЩЕВАНИЕ

К чему бередить океанское дно
и в космос протягивать руку?
Святое писание знает давно,
что ложная это наука.
Открытия — бредни, фантазии, дым:
нырнешь – не вернешься обратно.
мы сук подрубаем, на коем сидим,
и зло умножаем стократно.
И если от плевел очистить зерно,
просеять сквозь частое сито,
окажется, все, что нам свыше дано,
давно мудрецами открыто.
Не лги, не кради, не блуди, не убий;
Бог свят — не ведись на пороки,
а ближнего пуще себя возлюби, —
и в этом Закон и пророки.

ДВА ЛИКА

Я передумал все, что мог;
махнул рукою: будь что будет.
Оно понятно: Бог есть Бог,
а мы лишь люди – только люди.
Иисуса святость от волхвов,
а тут достались по наследству
сполна все смертных семь грехов,
и никуда от них не деться.
Попробуй-ка не укради,
не подкати к чужой невесте,
приятеля не подведи….
затопчут, пропадешь без вести.
И праведников чистота
манит простолюдин безродных,
но страшен опыт у Христа
и Яна Гуса и подобных!
В душе я постараюсь жить
по всем писаниям пророка,
а на юру слегка грешить
из страха, про людское око.

МУДРОСТЬ

Пожалуй, старцы не умны.
Ну, кто сказать себе позволит,
что все чины от сатаны,
а коллектив – всегда неволя;
что человек сам себе власть:
парламент, президент, министры;
что конституция – напасть:
державу выдумал нечистый;
в природе – только Бог и ты,
кругом нахлебники повально.
Все старцы жаждут простоты,
а все простое – гениально.

AGUA VITA

Порхает в клетке кенарек,
а под рукой — пивная кружка.
 — Ну, я по делу одинок…
а ты за что, моя пичужка?
Признаюсь, я тебя люблю,
как одаренного ребенка;
с утра до вечера ловлю
твой детский бас и дискант звонкий…
Ты апеллируешь ко мне —
никак не можешь докричаться,
что я держу тебя в тюрьме,
чтобы от скуки пообщаться.
… Она ушла… а может, я?
Пускай рассудят нас умельцы.
Была семья и не семья,
но с пепелища погорельцы.
И я, сухой осенний лист,
кружил меж нею и работой.
Лишь ты, мой храмовый солист,
как с паперти, подал мне что-то…
Все, что осталось нам с тобой:
у клетки — плошка, рядом — кружка,
твоя неволя, мой покой
и одинокая пирушка.
Оконца в девичьих сердцах,
для алкоголика закрыты…
О, исполать тебе, монах,
что ты придумал agua vita!

РАЗМЫШЛЕНИЯ

Гляжу через столетья вдаль…
и так и будет, безусловно,
что доконает нас мораль
и станет человек духовным:
забудет, что оно тюрьма,
а также рынки, банки, мэрии;
замкнет публичные дома
и упразднится жандармерия;
исчезнут партии, печать,
заткнутся радио и телеки…
И перестанут процветать
приспособленцы и бездельники.

ЭДЕМ

Отбыв свое на этом свете,
я заглянул украдкой в рай.
А там не люди, а мыслете,
вкушают блага через край.
Довольны малым, бьют поклоны;
не говорят, чтобы не врать,
и руки прячут под хитоны,
чтобы хоть тут не воровать.
Потрафил раю только лучший:
молчун с оглядкой, книгочей,
что веровал на всякий случай
и умер с помощью врачей.
Не все в восторге с того света:
не тот доход и где навар?
Однообразная диета:
амброзия или нектар.
И каждый праведник с изъяном,
на лбу, что твой стигмат, печать…
В раю такие поселяне,
и лучше Богу негде взять.

ВЕЧНОЕ

И мудрый, и немудрый знает,
что наше время сочтено,
что даже солнце угасает,
а уж земля подано… Но!
Старик все дерево сажает,
поэт с грядущим говорит,
а мать рожает и рожает…
а вдруг Спасителя родит.

РЕКВИЕМ

Солдат ушел, а что за ним осталось?
Лужайка, хатка на краю села,
Маруся, сверстница, не из красавиц,
зато такая, как всегда, была;
подушки бабушка с утра взбивает,
дед чешет спину о дверной косяк,
отец свою бригаду наставляет:
при нынешних порядках все не так!
И мама с постирушкой у колодца,
на сестрах с бору сосенки наряд;
Серко, которому из-за блохи неймется
и он спросонья лает невпопад;
и марево над утренним простором,
и грузовик, в котором был шофером…
Солдат ушел, вернуться не удастся:
не той дорожкой покатился свет.
Осталось то, что называлось счастьем,
где самого солдата больше нет.

ЗАКЛИНАНИЕ

При горьких неудачах даже
на Господа не смей роптать.
Он не услышит, не накажет,
Он — Бог, его удел прощать.
Он ниспослал нам жизнь и блага;
и нам ли препираться с ним!
А ропотом своим, бедняга,
ты будешь выглядеть смешным.

ЛЮБОВЬ

Я зашел в подвальчик —
ни пассаж, ни вид:
девушка, как мальчик,
у стола стоит.
Кружка не надпита
 — не умеет пить:
тщетная попытка
горе утопить.
Не с кем поделиться,
так она со мной:
 — Парень из столицы
укатил домой.
Не смешком, оскалом
хочет боль унять.
 — Сколько раз бросали,
мне не сосчитать.
Этот случай редкий
трудно передать:
я служил жилеткой,
чтобы порыдать.
Я тогда был хватом —
парень легких дел:
девушку на хату
заманить сумел.
На коротких волнах
ми сошлись – привет!
Вышло, что на полных
сорок восемь лет.

АКВАРЕЛЬ

У этой светелки скрипучие двери,
для плотности в створки забиты носки;
на покути образ, в которого верят.
Понятно: в светелке живут старики.
Икона – загашник, там две-три купюры:
Господь помогает хранить каждый грош;
пониже, на полке, забыты микстуры:
чем лечишься меньше, тем дольше живешь.
На тырле прошло босоногое детство,
в колхозе горбатились за трудодни.
Теперь оказалось, им некуда деться:
на горе, бездетные люди они.
Старуху хотел дед поэтому бросить;
потом оказалось: бесплодный старик.
Их лето прошло и отшаркала осень:
она – однолюбка, а он к ней привык.
И счастливы, хоть и не знали достатка,
из общей ладони хлебнули сполна.
Но годы считают десятым десятком
и рады друг другу и он и она.