Поетичне слово "Стапеля"

Вірші наших авторів з Миколаївського літературного об’єднання «Стапель» вкотре доводять, що саме поезія здатна підкреслити силу слова, його здатність впливати на серце і розум. Автори створюють образи, які змушують задуматися, викликають почуття тривоги чи радості. Теми природи, кохання, духовності та патріотизму червоними нитками проходять через всю добірку. А присвячена вона Всесвітньому дню поезії, який щорічно відзначається 21 березня.

            ПОЕЗІЯ

Поезіє!  Ти - полум’яна квітка:

Серця тривожиш, пристрастю палаєш.

Ти можеш висловити  думку мітко,

В потрібний час до непокори закликаєш!

В літературнім колі ти цариця.

Перед тобою встояти несила.

О, скільки геніїв поезія зростила!

В тобі і ніжності краса, і слова криця!

Твої шедеври знищити хотіли,-

Бо ти – любов, просте й непересічне.

Не  розстріляли, на майданах не спалили…

Поезія жива! А поетичне слово – вічне!

                                                     Леся Волощук.

                    * * *

Спочатку було Слово, кожен знає:

Воно лікує  та воно вбиває.

Із слів багатства, ніжних і величних,

Даровано було нам слово поетичне.

Воно підносить, славить  і рятує,

Над кимось потішається, іронізує.

Любов і вірну дружбу прославляє,

До звершень, перемог нас закликає.

Пророцтво  Кобзаря, земне, возвишене,

І гнів Каменяра, і Лесине ліричне,

Сучасників думки патріотичні –

Майстерно втілено у слові поетичнім.

                                                          Леся Волощук.

  

  КРАСУНЕЧКО  ВЕСНА

Ще вчора лютий кригою,морозом

На шибках візерунки малював,

І з хуртовиною вигукував погрози

Заради жартів небезвинних і забав.

 

Але сьогодні подих його сніжний

Вже ледве чутно. Мабуть, він ослаб

Під час зими,хоч це не дивовижно –

Йому потрібен мудрий ескулап.

 

А його місце дівчина бешкетна

З волоссям сонячним, красунечко весна

Вже зайняла. І ось її прикмета:

Земля теплішає, погода геть ясна.

 

Додолу сльози капають з бурульок

З сумним, тужливим плачем з-під дахів.

В траві комах ми бачимо розгулля,

У сяйві променів – мандруючих птахів.

 

Бруньки вологою налились на деревах -

Вже скоро в листячко одягнуться гілки.

А до вікна мого найближча – яблунева

Так надихає на віршовані рядки!

 

Весну душею неможливо не любити,

Вона пробуджує природу до життя:

Степи, ліси, чагарники і квіти, -

Що незабутнім роблять людям їх буття.

                                             Олександр Поляков.

 

          СВЯТЕ МИСТЕЦТВО

 

Як сяйво сонячне поезія для людства,

Вона пробуджує жагу в нас до життя,

Над нею промені невидимі чаклунства.

Вона,  як квітка,  прикрашає нам життя!

 

Порядність, волю в нас виховує з дитинства,

Вчить поважати мову пращурів, батьків,

І відчувати до негідників презирство,

І зберігати міцно спадщину віків.

 

Більш яскравіші з нею побут і кохання,

В її глибинах невідомі відкриття!

Нам до мистецтва віршувального торкання

Нові дарує дивовижні відчуття.

 

Потрібно, люди, з вами нам вивчати вірші

Відомих класиків, сучасні і нові,

З якими б ми ставали душами чистіші,

Які сіятимуть, як зоряні вогні.

                                  Олександр Поляков.

 

                  *  *  *

Нема натхнення зараз у душі,

Нічого моє серце не чіпляє.

Я, роблячи у Польщі за гроші,

Потрохи українську забуваю.

Нема таких, як Леся чи Тарас,

А панщина, на диво, залишилась.

Дух Запоріжжя,  може,  не погас.

Та тільки Ненька наша притомилась.

Потрібні  нам Франко,  Сковорода,

Олесь Гончар або Павло Тичина!

Щоб чутно було нашим ворогам

Ми - вільні люди! Наша Україна!

                                Лариса Потапенко.

           Зірка кохання

Немає зайвого у почутті кохання,
Усе мине, але кохання — світ.
Буде палать, мов зіронька остання,
Бо це життя чудовий заповіт.

Не бачать люди в почутті святого,
Кохання небом нам усім дано.
Деякі люди, від почуття такого
Можуть відмовитись — не треба їм воно.

Кохання вічне — сенс для існування,
Що в темряві веде нас по житті.
Якщо кохати маєте  бажання,
Не треба це бруднити у смітті.

Тримайтесь за кохання ви душею
Та йдіть вперед, нехай кохання навіки
Дарує щастя вам тендітністю своєю,
Та захищає від страждання у житті.

                                      Григорій Тішкін.

 

ШВИДКОПЛИННІСТЬ

 

Як плине час невтомно, безупинно,

Кудись летять у далечінь роки.

Життя минає дуже швидкоплинно,

Відходить все у пам’ять, у віки.

 

Не вічні ми, а гості в цьому світі,

Мандруємо собі земним життям.

Рокам вдається швидко пролетіти

Кудись далеко і без вороття.

 

Тетяна Тимошенко.

 

СМАК  ДИТИНСТВА

 

Мені наснився смак дитинства:

П’янкий вишневий аромат,

Бентежная роси сльозинка,

Пташиний спів, як звук сонат.

 

І неймовірний запах поля,

Пшеничний рай, червоний мак…

Як кучеряві хвилі моря

Дають у спогадах заряд.

 

Мені наснився смак дитинства:

Каскади, що в нас за селом,

Природний водоспад, рибальство,

Куди ми мчали стрімголов.

 

І неповторні краєвиди

Мого рідненького села,

Де ми з сестрою – непосиди,

Я там дитинство провела.

 

Мені наснився смак дитинства:

Будинок рідний, п’ять кімнат,

І юності моїй таїнства,

І пам’ятних багато дат…

 

Вода криштальна із криниці,

Такий чудовий її смак!

І в клубі нашім вечорниці…

Приємні спогади однак!

 

Тетяна Тимошенко.

            

            ПОЕЗІЯ

 

Поезія – це пісня, музика душі,

І настрій, що відвідує нас часто:

То заблука скорботою в глуші,

То вітерцем травневим мене лащить.

 

Сьогодні моє серце полум'ям палає,

Захоплено складаючи вірші.

А завтра – від образ колючих знемагає,

Слова в віршах народжує холодні,  злі.

 

Але добро завжди перемагає:

Відтане серце від туги, від образ.

Любов і щире слово душу зігріває,

Потоком заструмує світлих образів і фраз.

                                                         Любов Кобилянська.

 

 

 БІЄНКОВІ  ПЛАВНІ

 

Довго-довго пташина зграя

Над землею в хмарах летіла

До південного теплого краю,

Не жаліючи стомлені крила.

 

Підганяв її вітер колючий,

Обгортаючи злими дощами.

В смертний вир жбурляв неминучий,

Всіх приспатих його піснями.

 

Тисячі кілометрів позаду.

Ось нарешті під крилами море,

І земля, що дає відраду

В болотах, де гойдаються зорі.

 

Теплий сивий туман огортає,

Від тепла сп’янілих та їжі

Сонних пташок. Відпочиває

Зграя втомлена в травах свіжих.

 

Але раптом почувся постріл

Розірвав небо синє-синє…

Аж здригнувся від страху острів

І упало тіло пташине.

 

Сотні пострілів, сотні життів

З неба падають, наче зірки.

І вкривають покров землі

Бездиханні пташині горбки.

 

Плаче небо дощами сірими,

Розмиваючи землю сльозами.

Не підніметься сонце зі співами

Над Бієнковими плавнями.

 Любов Кобилянська.

 

          МОРЕ

Воно таке  велике , синє.

То лагідне, а то бурхливе.

То сердиться, а то співає.

Шумить, шумить і  не стихає.

А ввечері, мабуть стомившись,

Ліниво буркотить вода.

Цікавий  місяць,  нахилившись,

В глибини моря  загляда.                

Купаються зірки веселі,

Гойдаються собі на хвилях.

Поснули  вже людські оселі

На  берегах його похилих.

Як тільки перший теплий промінь

Пройдеться лоскотно по хвилях,

Зітхне, почувши чайок гомін,

Підніметься на білих крилах,

Впаде на берег та відступить,

Залишить піну на піску…

Так день іще один наступить

На його довгому віку.

   Любов Кобилянська.

 

 

 

          КАЗКОВА ОСІНЬ

Розпушилась сосна достеменно,

Шепчет дубові: "Поруч постій,

Хочеш, буду твоя наречена,

Зовсім ти - не бешкетник крутий!

 

Я тобою давно любувалась,

Ти у вересні листя губив,

Було жаль тебе, так, я боялась:

Мені тепло, тебе - холод бив.

 

Будем разом з тобою сміятись,

Своим виттям тебе обійму,

И під вітром  завжди  цілуватись,

Щоб чудовий  цей час не минув".

 

Густо листя з дерев полетіло,

Дуб сосні щось любовно шептав...

Їі осінь фатою накрила,

Вітер з успіхом іх обвінчав.

 

  Тамара Шевченко.