Війна. Моя історія

ПЕРЕДМОВА

Заверюхина Ірина Борисівна – вчителька української мови та літератури, зарубіжної літератури Снігурівського ліцею №3, випускниця МДПІ 1992-го року. Перебувала у Снігурівці з першого дня окупації до звільнення її українськими визволителями. Спогади виникли під час навчання у Миколаївському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти, коли вчителька розповідала про роль книги у своєму житті під час окупації. Вважаємо, вони є чесним свідоцтвом української патріотки про її спротив окупації. 

Війна. Моя історія

Кляте чуття. Навіть не чуєш, а відчуваєш ті перші вибухи.
- Мамо, війна...
- Я знаю...
Чергую в укритті. Багато людей. Перелякані. Дехто навіть удень не йде додому. Дивно, але діти не так бояться. Не плачуть (тільки немовлята), на відміну від матерів. Вибухи, вибухи... Нове слово - "приліт".
Здається, нескінченний потік важкої техніки. Будинки здригаються. Надокучливий одноманітний бридкий і страшний гул. Ніде від нього сховатися. Це якісь тортури. Начебто перекрили повітря.
На віконному склі - клейка стрічка (не допомогла). Не вистачає сонця, але дивитися у вікно не хочеться. Пейзаж з літерами "Z" викликає блювоту. Гидко.
Смішно, чомусь здавалося, що наше містечко їм не буде потрібно. Просто пройдуть. Залишились. Надовго. На ціле життя...  Інше життя...
Не знаю, чому не поїхала одразу. А потім було вже запізно.
Мертве чуже місто. Було колись моє.
Не ходимо - бігаємо. Шляхів небагато. Тільки головних - два. Ненавидиш їх, але вони потрібні. Без них ніяк неможливо. Не ведеш рахунок крокам, але вони дууууууже довгі, ці дороги. Довжиною в життя. Біжиш, біжиш і молишся. Молишся Богу, Пресвятій Богородиці, ангелу, усім святим, яких тільки можеш згадати (навчилася). На сусідню вулицю, там хліб продають, як немає, то не дуже й засмучуюся: якось буде.
Через балку, майже до річки, на пагорб. Тут є зв'язок. Тисячу разів помираєш, поки йде виклик... Відпускає:
- Я тебе люблю, цілую, обіймаю.
- І я тебе, синку.
Біжиш назад і знаєш, що завтра (якщо воно, звичайно, буде) побіжиш знову і будеш молитися, щоб почути:
- Я люблю тебе, мамуль...
Інше життя. Це просто інше життя. Чужий будинок, чужі люди (як же треба любити людей, щоб жити серед них). Невдячна. Я знаю. Нічого не можу з цим вдіяти. Ненавиджу цей дім. Не можу бути вдячна йому ні за притулок, що знайшла, ні за яку-не-яку безпеку. Соромно? Ні.
У кінці черги за мною. Ще зовсім хлопчина. Високий і худий, світле волосся. Схожий на мого сина. Тільки форма інша. Здається, почувається ніяково. Що ти тут робиш? Навіщо прийшов? І питати не треба. Ненавиджу. Відчув. Пішов геть. Пішли б ви усі, тільки не з черги, а куди якомога далі.
Величезний породистий собака. Велика голова, широкі лапи, які ледь переставляє від утоми та голоду. Покинутий (таких багато). В очах стільки суму. Іде за нами. Починаємо йти швидше, він також намагається прискоритися. Майже біжимо, але не від страху. Зупинишся, пожалієш - він залишиться. Не можеш дати навіть води чи кусень хліба - тоді точно залишиться. А ми не прогодуємо... Закрили хвіртку перед самим носом. Постояв декілька хвилин і пішов далі. Плачу. Таке враження, що ми його вбили...
Терпіти не могла трав'яні чаї, ніколи не цікавилася лікарськими рослинами. Іноді трохи м'яти в морозилку закладала. Тепер знаю, як виглядає чебрець. Смачний чай. У скляній чашці ще й красивий. Запашний і, кажуть, корисний той чебрець. Така собі рослинка з маленькими рожевими квіточками. Його так багато росте на пагорбках уздовж дороги, що нею ловити зв'язок бігаємо. І якщо повертаюся з повними кишенями чебрецю, то означає, що було більш-менш спокійно, і можна було пригальмувати й нарвати. Хоча все одно рву похапцем, неохайно. З корінцями (свиня я така: не жалію рослинку). Запаслася... Хай йому грець. Навіщо!!!!? Хто вподобає чай зі смаком війни?
3 хвилини 3 секунди... Невже немає про що говорити? Так мало часу на розмову. Чи багато?
- Мамо, у мене все гаразд. Як ти?
-Усе добре (брехня, звичайно. Але хто ж тобі інше скаже, синку?) Я тебе люблю, бережи себе, мій рідненький.
3 хвилини 3 секунди щастя. До цього 20 вихідних дзвінків, доба відчаю. 3 хвилини 3 секунди - і ти знову живеш... .
1 хвилина 1 секунда...

Ірина ЗАВЕРЮХИНА, вчителька, Снігурівка

Більше новин читайте на наших інтернет-ресурсах:
Телеграм-канал  - Facebook  - Instagram.