«І подумалось так: часто ми дивину свого краю втрачаєм…» (Валер’ян Юр’єв. «Два кольори мої, два кольори…»)

…Про кого він написав ці рядки? Хто втрачає «дивину свого краю»?  Чому він писав «ми», якщо сам був справжнім патріотом?

…«Свого краю» – це, звичайно, про Україну, адже ставлення до батьківщини у цієї люди завжди було особистісно-щемким, про це не він не кричав, а шепотів:

Немов століть небачених весна –

Перед очима сходить Україна.

Про що ж його посмертна книга?

Цього року відомому миколаївському поетові-шестидесятнику Валер’яну (Валерію) Юр’єву могло б виповнитися 88 років. Як написав у передмові до збірки віршів поет його син Євген – «не ювілей, але дуже файна річниця». Не можу виключити що він, дотепна людина, який свого часу працював викладачем-радіотелеграфістом, скористався професійним сленгом, на якому це сполучення цифр означає «люблю, цілую». Бо виданням цієї книги дочка й син Валерія Олексійовича, дорослі, самодостатні люди, вшанували його пам’ять, висловили своє ставлення до батька та його творчості.

Про Валер’яна Юр’єва – людину й поета, на першу книгу якого «Монологи землі» (1965 р.) схвально відгукнувся один з кращих українських поетів минулого століття Павло Тичина, щемливо написав лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2006 р.) Григорій Гусейнов[1]. Спогадами про поета ділився також його друг, лауреат Шевченківської премії (1999 р.) Дмитро Кремінь[2].

Мабуть, ця висока оцінка творчості Валер’яна Юр’єва є наслідком того, що ліричний герой його творів (у цьому випадку – сам поет) дбайливо ставиться до власної творчості, визнає, що його поетичні рядки – від серця. Можна навіть стверджувати, що він визнає свою місію: сказати те, що він має сказати Світові. Визнає свою відповідальність перед собою, поезією та Словом, якому самовіддано служить усе життя:

Хочу того чи не хочу –

В серце є власний клавір:

Знову три зірки пророчі

Ставлю на білій папір.

… Звичайно, про будь-якого поета найкраще розповідають його вірші. Коли Євген подарував мені книгу тата, мені відразу ж кинувся в очі дивовижний рядок: «Зупинились дороги і час…» Ювелірне поєднання простору й часу, яке створює біблійну картину буття людини та Світу в їхній єдності, багатозначний художній образ, що спонукає читача «домальовувати» створений поетом світ.

На мою думку, цей образ є своєрідним естетично-моральним камертоном, який «налаштовував» ліру Валер’яна Юр’єва. Поезія вищого ґатунку, витоки якої криються, складається враження, в дитинстві, коли автор-поет сприймав Світ як диво, і це сприйняття він передає ліричному герою віршів, який, на відміну від маленького хлопчика, добре знає, що життя може бути і суворим:

Бо мої дороги – як тривоги,

По одній удруге не пройдеш.

Але на цьому життєвому шляху в нього завжди є джерело сили й наснаги – це національне (Україна) й родинне коріння:

Я іду. За мною виростає

Сива мати – мудра і проста.

Отож, ліричного героя манить майбутнє, яке природно поєдную, якщо згадати «поетичну формулу» Дмитра Кременя, «небесне і земне»:

І жар-птиця в небі золотавім

У веселку крилами вроста!

Багато віршів поета змальовують світ природи, яка для ліричного героя є невичерпаним джерелом наснаги й сил. Яблуневий сад, поле, жнива, лиман, вулиці міста і польові стежки – все це його, ліричного героя, світ, в якому він бачить світло, який «Всиляє в душу чистоту і правду».

… Особлива тема для автора – птахи як символ волі й безмежного простору. Ластівки, горлиці, лелеки, чайки, журавлі, орли, навіть згадана жар-птиця – вони «населяють» вірші Валер’яна Юр’єва, створюють уявлення про його естетичний ідеал, у порівнянні з яким вимірюється реальність.

… Схоже, незабутня й невичерпана любов поета та його ліричного героя – це Карпати. Щемливий вірш «Знову в Карпатах» надає можливість це зрозуміти й відчути, але і «Водоспад», і «Криниця», і «Етюд дощу» (ну де ж ви відшукаєте той «ліс», з якого вийшов ліричний герой, у степній Миколаївщині, та ще й поруч з лиманом?!), і «Нічні блискавки в горах» – це про Карпати, про гори.

А гори – це таке місце, де людина стає дещо ближче до Бога, аніж в інших краях, і ліричний герой Валер’яна Юр’єва передає це почуття читачам. Тому віриш ліричному героєві, який дещо іронічно, але щиро стверджує:

Я – хоч зараз на Марс! Я не проти поїздок далеких,

Хай лиш в’ються крильми,

б’ються в груди мої верховинські лелеки. 

… Не так вже й багато в книзі віршів, які можна було б назвати «інтимною» лірикою. Але ці нечисленні рядки – це справжня поезія, це сповідь про своє сокровенне, яке ліричний герой приховує глибоко в душі для того, щоб не «розміняти» велич кохання на розмови про кохання.

Його ставлення до коханої – самовіддане служіння, чоловіча відповідальність за найдорожчу в світі людину, за їхні почуття, за той самий «побут», який спроможний зруйнувати кохання, якщо воно є…, ну, скажімо так, несправжнім, чи що:

Схили до мене стомлене чоло,

Коли до хати прийдемо з роботи.

Хай на моїм плечі твої турботи

Ростуть, як пралісу незаймане зело.

Ось так – просто і без зайвих слів ліричний герой доводить «справжність» своїх почуттів. Як на мене, таке «тихе», але дієве кохання, робить закоханих щасливими… Невипадково у вірші «Вересневий сонет» ми спостерігаємо суцільну гармонію світу природи и світу закоханих, в цьому вірші з’являється образ весілля як втілення цієї гармонії.

… До філософсько-громадянської (за найвищим ґатунком!) лірики поета можна віднести вірш «Балада про тінь». Використовуючи відомий в світовій літературі образ («тінь»), Валер’ян Юр’єв наповнює його особистісним осмисленням як образу, так і витоків буття. Історія, яку він розповідає, наближає читача до вічної теми пошуків кращої долі – в цьому балада перегукується з новелою Василя Стефаника «Кам’яний хрест», невипадково в неї також з’являється образ хреста:

Хреста я не молю.

Чужі вітри чуже чоло погасять.

Той, хто залишив Батьківщину і батьківщину, може досягти життєвого успіху, але він сплатить за це дуже велику ціну:

І чайки п’ють невиплаканий сум,

Бо сліз нема. Не стало сліз горючих.

Але читач відчуває: ліричний герой бачить рідну Україну навіть тоді, коли навколо нього – «УРСР»! Справжній патріотизм, який живе в душі, не можна знищити, можна знищити лише людину. Але залишаються вірші й діти – вірши читають, діти шанують пам’ять батька. 

… Життя поета Валер’яна Юр’єва було, на жаль, нетривалим. Але навіть за цих умов він спромігся залишитися в Поезії, сказав своє вагоме слово. Його громадянська позиція за часів "застою» була насправді проукраїнсько-патріотичною, а поетична майстерність – на самому високому рівні.

На мою думку, дивна книга дивних віршів, яку видали його діти, переконливо доводить це.

P.S. Якщо читачі помітили, цитуючи, я не вказую сторінки. Це тому, шо в книзі немає ані нумерації сторінок, ані «Змісту». Спочатку був здивований, але, прочитавши книгу, чомусь подумав, що це правильно: цілісний поетичний світ не варто «шматувати» на сторінки. Спадщина Валер’яна Юр’єва – це цілісне естетичне явище, тому сприймати її потрібно саме так.  

(Валер’ян Юр’єв. «Два кольори мої, два кольори…». Миколаїв: Видавництво Ірини Гудим, 2025. 72 с.)

Володимир ГЛАДИШЕВ,

професор, Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти.

Більше новин читайте на наших інтернет-ресурсах:
Телеграм-канал  - Facebook  - Instagram.