Сердце, закаленное временем: история женщины, ребенка войны и ветерана труда

У кожному селі, місті чи селищі є люди, чия доля — немов книга історії. Саме такою постаттю є Антоніна Василівна Фоменко – жителька с. Новомиколаївка Новомиколаївського  старостату Первомайської селищної теритоіальної громади Миколаївського району, жінка, що пройшла крізь буремні часи війни, віддала десятки років важкої праці на благо країни та залишила глибокий слід у серцях тих, хто її знає.

Народжена в 1941 році, Антоніна Василівна майже не пам’ятає мирного дитинства. Її перші спогади — це звуки сирен, зруйновані будинки, страх і голод. Вона була ще зовсім маленькою, коли почалася Друга світова війна, але її доля вже тоді була зранена.

Батько загинув на фронті, а мати залишилася з трьома дітьми. Війна увірвалася в її юність неждано і жорстоко. Юна дівчина Антоніна разом із односельцями пережила жахи окупації, голод та страх. Втрата близьких, зруйновані домівки – все це закарбувалося в її пам'яті назавжди. Після визволення рідного краю, незважаючи на молодий вік, Антоніна, не вагаючись, стала до праці, відбудовуючи зруйноване господарство.

Її працьовитість та наполегливість були вражаючими. Вона працювала, не покладаючи рук, на колгоспних полях, на фермі, освоювала нові професії. Її внесок у відбудову країни був вагомим. За свою працю Антоніна Василівна отримала звання ветерана праці, численні грамоти та подяки. А 24 грудня 1976 року її було нагороджено орденом Трудової слави III ступеня.

Але найвищою нагородою для неї були повага та любов людей, яким вона допомагала — і словом, і ділом. Вона неодноразово брала участь у волонтерських акціях, допомагала шкільному музею, виступала перед молоддю, розповідаючи правду про війну, дитинство в той непростий час і важливість людяності.

У свої 84 роки вона думала, що найстрашніше вже позаду. Але жах знову постукав у її двері. Знову вибухи, знову ті самі пекельні відчуття безпорадності та страху.

Чиї ж страхи вона знову переживає? Страхи тих, хто ховається в підвалах, хто втратив близьких, чиї домівки зруйновані. Страхи України, що знову опинилася під чоботом агресора. І в її серці знову палає той самий пекучий біль, що й десятиліття тому, коли світ здригався від злочинів іншого кривавого диктатора

Вісімдесят чотири весни за плечима, а в очах – іскри юності. Баба Тоня пережила всяке: голод, війну, важку працю. Та ніколи її серце не черствіло, а віра не хиталася. Аж ось лихо нове – ворожа сила відібрала її дім, залишивши самі згарища та біль. Сусіди розгублено хитали головами, пропонуючи тимчасовий прихисток. А баба Тоня, спираючись на свою стареньку палицю, дивилася на понівечене обійстя і тихо промовляла: «Нічого, мої рідні. Камінь на камені зведемо, ще краще буде!». В її словах не було розпачу – лише тверда впевненість. Вона не плакала за втраченим, а дякувала за вцілілих. Вона не проклинала ворога, а молилася за наших захисників.

Щоранку баба Тоня вже сиділа на лавці біля руїн, приймаючи допомогу від небайдужих. Її зморшкувате обличчя світилося добротою, а мудрі очі підтримували кожного, хто підходив. Вона розповідала історії зі свого довгого життя, ділилася теплом і вірою: «Знаєте, діточки, – казала вона, – найстрашніше – це втратити віру. А поки вона в нас є, доти ми сильні. Доти ми переможемо. Я це знаю. Моє серце мені це підказує».

І люди, слухаючи її, відчували, як їхні душі наповнюються надією. Баба Тоня стала символом незламності, живим втіленням віри в майбутнє. Її старенькі руки, незважаючи на біль і втому, вже допомагали розбирати завали, готуючи місце для нового дому.

Вона вірила. Вірила в доброту людей, у силу єдності, у неминучу перемогу світла над темрявою. І ця її віра, мов тепле сонце, зігрівала всіх навколо, даруючи впевненість у тому, що після найчорнішої ночі обов'язково настане світанок. І цей світанок буде нашим, українським.

Сьогодні Антоніна Василівна – мудра та шанована жінка. Її сивина – це відбиток прожитих років, сповнених випробувань та перемог. Її очі світяться теплом і добротою.

Історія Антоніни Василівни Фоменко – це не просто біографія однієї людини. Це відображення долі цілого покоління, яке пройшло крізь вогонь Другої світової  війни та відбудовувало країну з руїн. І знову треба пережити страшне лихо. Це приклад незламної жіночої сили, здатної вистояти у найважчих випробуваннях, зберегти тепло свого серця та передати його наступним поколінням.

Надія ВОРОБЙОВА, голова Ради ветеранів Новомиколаївського старостинського округу.