пятница

28 февраля

2020 г.

Сообщить новость

05-Feb-2020 13:45

ПОЛИТИКА (новость)

Психіатрія для інакодумців

7a21bee8 7a1f 4d27 8ab4 aafb8bd7ea9b cx0 cy21 cw0 w408 r1 s

У 1964 році в Ташкенті відбувся судовий процес над 57-річним Петром Григоренком: героєм Другої світової, учасником кількох військових кампаній, відомим військовим аналітиком і письменником. Генерал прибув в Узбекистан на зустріч з активістами кримськотатарського руху і був заарештований, розповідає «Історія плюс».

Петро Григоренко давно був головним болем для партійної верхівки. Саме він першим зробив неупереджений аналіз причин страшних втрат СРСР після нападу Німеччини, прямо вказав на нищівний вплив сталінських «чисток» на рівень військових кадрів, а також на згубне нехтування проблемами оборони.

А ще він виступав проти антисемітизму й непрофесіоналізму в армії, вимагав реабілітації репресованих кримських татар, «дозволяв собі» критикувати політику Сталіна та Хрущова. А зрештою - створив політичну організацію - «Спілку боротьби за відродження ленінізму», і став прямою загрозою для партократії. Спілка поширювала листівки про бюрократичне переродження СРСР, пояснювала справжні причини продовольчої кризи в країні.

Генерал відхилив пропозицію голови КГБ В. Семичастного «покаятися» і тим самим уникнути арешту та суду. Григоренка направили в Інститут імені Сербського в 4-те закрите спецвідділення, призначене для політичних ув'язнених.

Невдовзі, за результатами експертизи, він був визнаний психічнохворим. «Ручні» столичні медичні світила поставили Григоренкові діагноз: «Параноїдальний (маячний) розвиток особистості з приєднанням явищ початкового атеросклерозу головного мозку».

Згодом «спецхворого» перевели до однієї з найсуворіших у СРСР Лефортовської в'язниці. І майже одночасно Військова колегія Верховного Суду СРСР у закритому режимі й за відсутності підсудного розглянула справу Григоренка. Він був позбавлений усіх військових звань.

У 1938 році Петра Григоренка, найімовірніше, розстріляли б. У 1960-х - не наважилися. Ситуація вже була не та, та й дуже непросто було з героя-фронтовика «зліпити» особливо небезпечного злочинця. Простіше було оголосити його... божевільним.

У лютому 1970-го Григоренка скерували на примусове лікування у психіатричну спецлікарню МВС у Ленінграді. Це була медична буцегарня, де проти реальних хворих, а переважно - проти інакодумців, застосовували репресивні медичні методи.

Те, що КДБ та компартія використовують психіатрію як спосіб розправи з інакодумцями, в СРСР знало чимало людей. Відкрито проти цього виступали лише одиниці, представники дисидентського руху. Із деякими з них був добре знайомий молодий киянин Семен Глузман, який у 1970 році отримав диплом лікаря і щойно починав кар'єру психіатра.

У колі дисидентів, під час розмов на кухні, як тоді було прийнято, С. Глузман дізнався про долю генерала Григоренка, це ім'я постійно фігурувало у самвидаві.

С. Глузман загорівся ідеєю незалежної судово-психіатричної експертизи генерала. Із Москви син Петра Григоренка Андрій таємно привіз молодому лікарю повну копію всієї медичної документації зі слідчої справи П. Григоренка.

Московський адвокат Софія Калістратова, ризикуючи свободою, переписала десятки сторінок документів і берегла їх у себе вдома. Чекала, що ці папери допоможуть витягнути з пекла психіатричної буцегарні її підзахисного, в адекватності якого не сумнівалася.

Свій експертний висновок у повній секретності С. Глузман готував упродовж року. Молодий лікар був так захоплений своєю роботою, що й не відразу збагнув, що уже «на гачку» у КДБ: його контакти, дії, слова, сказані на роботі, ретельно фіксували.
Згадуючи ці дні, Семен Глузман згодом написав: «Знову й знову я вчитувався у тексти, написані Петром Григоровичем. Незнайома людина, яка перебувала на примусовому лікуванні в спецлікарні МВС, ставала мені дедалі більш зрозумілою і близькою.

Наприклад, на одне із запитань про мотиви «антисоціальної діяльності» Григоренко відповів: «Нічим було дихати». Це було трактовано як прояв психозу.

На початку 1971 року С. Глузман поставив крапку в «Заочній судово-психіатричій експертизі у справі генерал-майора П. Григоренка». Він передав друкований текст у Москву академіку Андрію Сахарову, лідеру правозахисного руху в СРСР. Сахаров оцінив працю молодого психіатра як «дуже серйозний документ». Однак надрукувати його не наважувався - зупиняв надто молодий вік автора, адже було зрозуміло, що Глузмана відразу ж заарештують. Але це сталося раніше, ніж навіть припускали.
У травні 1972-го, коли Семен Глузман звично йшов на роботу, до нього підійшли двоє незнайомців у сірих плащах і сказали, що потрібно під'їхати в управління КДБ з ними і «дещо уточнити».

Цікаво, що на момент арешту в справі Глузмана не було жодного речового доказу - лише покази свідків, які повідомили, що одному він дав прочитати книжку дисидента О. Солженіцина, іншому - віддрукований інформбюлетень правозахисного руху.

З'ясувалося, що КДБ вже добралося й до дівчини, яка друкувала текст на прохання Глузмана. Під час обшуку в неї знайшли один-єдиний аркуш експертизи (забракований аркуш завалявся серед паперів, і друкарка його не спалила, як треба було зробити). І цього було достатньо, щоб скласти пазл: ось хто автор «антирадянщини»!

У жовтні 1972-го відбувся суд, під час якого Семена Глузмана було визнано винним за статтею «антирадянська агітація і пропаганда» та засуджено до семи років ув'язнення і трьох років заслання. Уже після цього у самвидаві його «Експертизу» надрукували. Це видання відразу стало сенсацією серед дисидентів у СРСР і за кордоном, своєрідною інформаційною бомбою.

Через два роки, у 1974-му, Петро Григоренко під тиском протестів у всьому світі був звільнений з психіатричної клініки. Від продовжив дисидентську діяльність, став неформальним лідером Московської Гельсінської групи.

А у листопаді 1977 року подружжю Григоренків - опальному генералу та його дружині - несподівано дозволили відвідати США, там жив їхній син. Планувалося, що вони проведуть у Сполучених Штатах пів року - Петру Григоровичу потрібна була операція, про яку його син домовився з американськими медиками.
Але через три місяці вийшов указ за підписом Л. Брежнєва про позбавлення  Петра Григоренка радянського громадянства. Шлях до СРСР був закритий. Григоренки отримали політичний притулок у Сполучених Штатах. Там генерал і жив до своєї смерті у 1987-му.

Семен Глузман відбув своє покарання повністю. У спеціально створеному радянською владою концтаборі для дисидентів познайомився з Василем Стусом, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Левком Лук'яненком. За гратами не переставав писати.

У співавторстві з ще одним політв'язнем - Володимиром Буковським (учений-нейрофізіолог, політолог, один із засновників дисидентського руху в СРСР) - написав статтю «Посібник з психіатрії для інакодумців», яка відразу стала бестселером: її публікували в самвидаві та в західних виданнях.
У цьому виданні докладно розписано, як підслідним і свідкам вигідніше поводитися на допитах у КДБ, які тактичні прийоми застосовуються, щоб вибити у підслідного потрібну інформацію, про «фармакологічні допити» тощо.

Після вислання з Тюменської області Глузман повернувся в Київ у 1982 році: без можливості працювати за фахом (лише з 1985 року зміг повернутися у медицину). Він активно провадив правозахисну діяльність, згодом став директором Українсько-американського бюро захисту прав людини.

А після набуття Україною незалежності - одним з авторів Закону України «Про психіатричну допомогу». Нині С. Глузман - активний громадський діяч, веде блоги в інтернет-виданнях. І без остраху критикує сучасну політичну еліту.