пятница

28 февраля

2020 г.

Сообщить новость

28-Jan-2020 12:14

"Южная правда", № 7 (24032)

СОЦИУМ (статья)

Подвиг духу

Russian soldiers preparing for the battle of kursk july 1943 david lee guss

Якось я у приватній справі опинився на одній з околиць міста. Це був масив з маленьких будиночків, який приліпився до одного з великих заводів. Закінчивши справи, заради цікавості зайшов до місцевої церкви, у якій ніколи не був. Служба вже закінчилася, людей майже не було, тому я спокійно ходив і роздивлявся ікони, рушники й інше церковне начиння. Раптом до мене озвався літній чоловік, який відрекомендувався старостою цього храму.


- Коли вас щось цікавить, будь ласка, питайте, не соромтеся.
Ми обговорили з ним деякі аспекти релігії, церковного життя, потім повели мову про канонізацію новітніх святих і мучеників. Я заявив, що зараз часи непевні, люди у Бога не вірять, а з релігією ніхто не воює, тож нині мучеників за віру бути не може.
- Дозвольте з вами не погодитися, - м'яко заперечив мій співрозмовник. - У всі часи і за всіх режимів були люди, які здійснювали свій подвиг в ім'я віри. Тільки одні це робили на очах тисячного натовпу на арені Колізею, а інші - в рідному селі або навіть у масштабах однієї сім'ї. Мені за прикладом далеко ходити не треба. Якщо маєте ще час, то я вам розповім історію свого батька. 
Я мовчки кивнув на знак згоди.
- Так ось, сталося це майже 60 років тому (розмова із церковним старостою відбулася 2009 року. - О. К.) в 1950-му, мені тоді було 12 років. Того дня я, прийшовши зі школи, почав готувати уроки, а батьки були на роботі. Вони в мене обоє мали вищу освіту. Тато працював бухгалтером у будівельній організації, мама - інженером на заводі. Їх усі поважали, тільки батько мав одну особливість, якої не вітали у тодішньому суспільстві, - був віруючою людиною, ходив до церкви і ні від кого цього не приховував. Мав через це багато неприємностей з партійною владою, постійно на нього писали всякі наклепи і давно би вигнали з роботи, якби він не був гарним фахівцем, яких після війни ще пошукати треба було.
Так ось, готую я, значить, уроки, як раптом у вікно бачу батька у супроводі нашого дільничного дядька Грицька і кількох сусідів. Всі вони разом зайшли на подвір'я. Я, звісно, перелякався і вибіг на двір, де побачив, як дядько Грицько дістав якісь папери і почав щось з них вичитувати. Зі всього прочитаного я зрозумів, що батька звинувачують у крадіжці будматеріалів, а також у розповсюдженні релігійної літератури.
- Приступаємо до обшуку, поняті, слідкуйте за мною, - наказав дядько Грицько і почав обслідувати наше подвір'я.
Ніяких будматеріалів, звичайно, знайдено не було, тому незабаром зайшли до хати шукати релігійну літературу. Але й у хаті, крім кількох ікон та старезної, клеєної-переклеєної, закапаної воском Біблії нічого не знайшли. Дільничний уже збирався було йти, коли наостанок вирішив поритися у купі родинних документів. Там він натрапив на конверт, з якого витягнув маленький натільний хрестик і довідку про моє хрещення. Самі по собі ці речі не були криміналом, якби не дата, що стояла у цій довідці, - осінь 1941 року, а також печатка міської управи окупаційної адміністрації. Хижо зблиснувши очима, дядько Грицько грізно запитав:
- Це що, твого малого німці хрестили?
- Хрестив його православний священник, але так, при німцях, - схиливши голову, винувато відповів батько.
- Значить, ти співробітничав з окупантами?
- Що ти верзеш, Грицю! Ти ж чудово знаєш, що я тоді був на фронті, дружину евакуювали разом із заводом, не дозволивши навіть взяти дитину, тож малий залишився у бабусі на руках. Ну от старенька й охрестила його (батько сміливо казав про бабусю, бо та вже померла у голод 1947-го. - О. К.). Та й узагалі, Грицю, ти повинен знати, що німці видали наказ примусово хрестити всіх дітей, а хто не послухав, того серйозно карали. То й серед твоїх родичів повинні бути такі, бо тоді охрестили всіх, - вхопився за рятівну соломинку батько.
- Охрестили, може, й усіх, але не всі зберігають фашистські документи. Справжні патріоти зберігають партійні, комсомольські квитки, піонерські галстуки...
- Ну, в кожного свої святині, - необережно вирвалось у батька.
- Що, що, що?! Це ти цей фашистський папірець вважаєш за святиню?!
- Ні, звичайно, - трохи розгубився тато, - я хрестик мав на увазі.
Раптом він випрямився, твердо глянув дільничному в очі й сказав:
- Вірити у Бога і зберігати християнські атрибути не є злочином, а в нашій конституції, між іншим, гарантована свобода совісті.
- Он як ти заспівав, у політику вже поліз. Ну, а чому ж ти, такий сміливий і принциповий, не начепив цей хрестик своєму вишкребкові на шию, а ховаєш у конверті?
Не зреагувавши на «вишкребка», батько спокійно відповів:
- Не хотів йому псувати життя, бо його б замучили у школі. А вже як виросте, то сам вирішить, носити йому хрест чи ні. Я, наприклад, ношу і не цураюся цього, - і тато, демонстративно розстебнувши верхній гудзик сорочки, показав всім натільний хрестик.
- Ну і що, допомагає? - глузливо спитав дільничний.
- Так, дуже. Особливо на фронті. Бувало, під артобстрілом чи під бомбами лежиш в окопі й молишся, щоби не вбило, і знаєш, допомагало. Пораненим був, але живим залишився. Та й перед атакою завжди молився, та що я, всі тоді молилися.
- Брешеш, вражина! Про які молитви ти патякаєш, коли всі знають, що у бій йшли зі словами: «За Родину, за Сталина, за Партию»!
Тут батько якось дивно посміхнувся й іронічно сказав:
- Та звідки тобі, Грицю, знати, з якими словами ми йшли у бій? Коли я був на фронті, ти у сибірських таборах людей собаками цькував.
- Ах ти, гнида! - і дядько Грицько з кулаками кинувся на батька.
Зчинилася бійка, та така, що поняті ледве їх розчепили. Коротше кажучи, батька заарештували, а через кілька тижнів відбувся і суд. Його звинуватили у релігійній пропаганді, ще й додали якусь антирадянську статтю. Загалом йому присудили 10 років, і ми його уже більше не побачили, навіть не знаємо, де він помер чи загинув. А дядько Грицько, зовсім не переймаючись докорами сумління, багато років поспіль приходив до школи, виступав з патріотичними промовами, приймав учнів у піонери (до слова, мене через кілька днів після суду виключили з піонерів, як сина антирадянського елемента). З кожним роком на грудях дядька Грицька більшало орденів і медалей, і я досі не розумію, хто, а головне, за що їх йому давав. На всіх мітингах у День Перемоги дядько Грицько виступав від імені фронтовиків, а ті жодного разу не зауважили йому, що він не має на це морального права. Я й досі дивуюся тому поколінню, чому вони, геройські хлопці, що з однією гвинтівкою кидалися на танки і кулемети, що під жорстоким вогнем не відступали перед ворогом, після війни перетворилися на несміливих і покірних. Чому дозволили таким Грицькам, які не нюхали пороху, помикати собою і визначати, хто з них правий, а хто винуватий. Я багато розмовляв з ветеранами на цю тему, але відповіді не отримав. А дядько Грицько прожив у пошані й з почестями довге життя і лише років з десять тому помер.
- А ви помітили, що праведні люди довго не живуть, а грішники, навпаки, доживають до глибокої старості? - зауважив мій співрозмовник. - Я думаю, що Господь таким чином дає їм шанс, більше часу на каяття і добрі справи. Я ж по молодості кілька років виношував мрію про помсту дядькові Грицьку, але релігійне виховання взяло гору, і я, як християнин, пробачив йому, а чи Бог йому пробачить - того не знає ніхто. А про батька я пам'ятаю щодня, бо на мені завжди той хрестик, через який і сталася трагедія. Він тоді під час бійки у хаті впав на підлогу і застряг у щілині, ми його з матір'ю потім знайшли.
І церковний староста з гордістю показав мені скромний, дуже потертий хрестик.
От і все. Розповідь цього чоловіка переконала мене, що місце духовному подвигу завжди є, навіть у наш час, просто ми його часто не помічаємо.

 

О. КОЛІСНИЧЕНКО.