пятница

28 февраля

2020 г.

Сообщить новость

21-Jan-2020 11:02

"Южная правда", № 5 (24030)

КУЛЬТУРА (статья)

Кохання у віках

Srednevek6

Тим, хто цікавиться середньовічною поезією, відомі любовні рядки Джауфре Рюделя. Лицар і трубадур, він був закоханий у графиню Триполітанську, про вроду якої почув від прочан. Щоби побачити Прекрасну Даму, вирушив у хрестовий похід, але під час морської подорожі захворів і помер у Триполі, щоправда, на руках у графині (Бог був милостивий до нього). Пані веліла поховати його з почестями у соборі триполітанського ордену тамплієрів, а сама постриглася у черниці.

Трагічна історія Джауфре Рюделя вразила Європу. Повсюдно - в Аквітанії, Тулузі, Шампані - стали виникати «двори кохання» - знатні феодали оточували себе трубадурами і мінезінгерами, співцями «ніжних почуттів». Шляхетні дами мріяли зазнати такої ж слави, як графиня Триполітанська. Але їхні чоловіки - барони, герцоги, графи - мало підходили на ролі витончених коханих і коханців, це були в основному брутальні вояки. Набагато приємнішими для дамських очей і серця були жонглери, музики, співаки. Тим паче, що серед них траплялися шляхетні молодики - позбавлені спадку молодші сини впливових сеньйорів. Зазвичай вони не вміли ні читати, ні писати, але швидко навчалися поклонятися Дамі (саме так, з великої букви), проводжати пані свого серця захопленим поглядом і співати під її балконом серенади.

Чоловіки, звісно, не схвалювали таких жіночих забав. Вирушаючи у Святу землю (черговий хрестовий похід), заковували своїх благовірних, даруйте за тавтологію, у пояси вірності. Якщо ж, повернувшись, ловили дружину на гарячому з коханцем, убивали обох. Особливо відзначився барон Раймонд Русильйонський. Суворий воїн, який пережив не один хрестовий похід, він запідозрив прекрасну баронесу в любовному зв'язку з трубадуром Гільємом де Кабестаном. Підступний барон звелів убити лицаря, засмажити його серце і вгостити баронесу. Дама наклала на себе руки, а барона засудили до страти. Ось такі пристрасті вирували в аскетичному начебто Середньовіччі!

Але, як не дивно, незважаючи на численні зради, коханці прагнули передусім платонічного кохання. Його так і називали - fin amour - витончена, куртуазна любов. З грубою пристрастю колишніх часів вона нічого спільного не мала. У куртуазному коханні не соромно було признатися, але його таємницю берегли як зіницю ока. Лицар носив кольори своєї дами і захищав її честь на турнірах. І якщо один із закоханих гинув, то другий (друга) перебував по ньому в жалобі два роки - як за подружжям. Найвищим щастям було, якщо закохані помирали водночас - і галузки шипшини перепліталися на їхніх могилах. Куртуазне кохання ставало просто неземною любов'ю.

Не перелічити всіх умовностей fin amour. 1186 року французький канонік Андре Капеллан написав трактат «Про кохання», де зібрав усі звичаї та правила куртуазії. Вийшло три товстелезних томи.
Та йшов час, змінювалася мораль. Шляхетне товариство, яке збиралося у замку Блуа, при останньому в Європі «дворі кохання» Карла Орлеанського, раптом усвідомило, наскільки швидкоплинне життя. Люди зрозуміли, що треба встигнути головне - створити родину, народити дітей, ну і сповна отримати свою частку земних радощів. На шляху до мети були відкинуті сором, цнота, інші чесноти.

Але як і нині, й тоді було складно знайти «свою людину». Скажімо, кандидат у чоловіки мав бути симпатичним, бажано - заможним, ну і спроможним сексуально. Останнє було важливим настільки, що влаштовувалися «пробні ночі», де дівчину, до слова, не ганьбили. І тільки після такої «ночі», яка тривала кілька тижнів, вирішували, чи бути весіллю. Втім, багато хто таким чином просто фліртував, розважався.
Усі мріяли про спадкоємців, але якщо у перші два роки шлюбу в подружжя дитина не народжувалася, не гріх було вдатися за допомогою до когось третього - до приятеля чоловіка, сусіда й навіть пілігрима. Останнього, до слова, звичай велів приймати як знатного гостя. І один Бог знає, хто ховався під капюшоном прочанина.

Але вільне кохання за часів недосконалої медицини часто закінчувалося плачевно. Скажімо, наприкінці 1493 року французький король Карл VIII вирушив у похід проти Італії. І по дорозі влаштовував «турніри кохання» - дуже вже багато симпатичних панночок зустрічалося воякам на «бойовому шляху». Ну і переможеними виявилися самі французи, які заразилися сифілісом. Кара Божа впала на сотні тисяч людей: родини вояків, цілі феодальні двори. Монастирі не встигали приймати тих, хто розкаювався. Упродовж усього Середньовіччя церква не втручалася у світські справи кохання, навіть шлюб здійснювався без її благословення (вистачало світських свідків). Та настало ХVI століття, Земля перестала бути центром Всесвіту (завдяки вченим), а Європа - центром світу. Руйнувалися монархії, похитнувся авторитет католицької церкви. Й святі отці, щоби зміцнити своє становище, наклали вето на вільне кохання. Відтоді шлюби укладалися тільки на небесах, ну і, звісно, у лоні церкви. Солодке кохання водночас і надихало, і спустошувало (бо люди стали боятися гріха) душу.  Що ж, кожна епоха трактувала його по-своєму, власне, так ставимося ми до цього почуття і нині.

М. ОСТАПЕНКО.