пятница

28 февраля

2020 г.

Сообщить новость

21-Jan-2020 10:09

"Южная правда", № 5 (24030)

ЧЕЛОВЕК (статья)

Нестандартна ситуація

Ushla zhena 1

У 1959 році ми з моєю старшою сестрою Надійкою залишилися сиротами. Батько - фронтовик - пішов з життя через колишні рани, мама згоріла від онкології. І опікуватися нами взялася бабуся, яка, до слова, мала «на голові» ще й свою стареньку свекруху.
Я у свої десять була дуже слухняною, намагалася бабуні допомогти, а ось сестра, на три роки старша, красуня уже в підлітковому віці, рано почала дівувати. Бабуся хапалася за голову: «Покійна Ніна (це моя мама. - Ю. Л.) мені не пробачить, як дівчат упущу», але що могла зробити старенька (трохи за шістдесят, не дуже здорова, яка через мізерну пенсію ходила ще по людях - то прати, то прибирати, опікувалася з онучками й чоловіковою мамою, бо дід загинув на фронті) з норовливим підлітком? Словом, у шістнадцять Надійка вже вискочила заміж, у сімнадцять - стала мамою.
Власне, це було не найгіршим варіантом для сестри, й навіть бабуся, яка Христом-Богом заклинала онучку не поспішати із заміжжям, уважно придивившись до майбутнього зятя, благословила шлюб. Згодом сказала: «Мужчина серйозний, Надьку не скривдить, лиш би ця вертихвістка чого не накоїла...»
Гірко про це розповідати, але сестра виявилася не найкращою дружиною і мамою. Сергій, зять, її любив, усе сподівався, що подорослішає (розумів, власне, що поспішив з тим шлюбом з неповнолітнім дівчиськом), інколи сміявся: «Виховаю обох, і Надійку, і Дмитра (сина. - Ю. Л.)...» Тільки ж видно було, як його щирі почуття, відповідальність за родину просто розбиваються об сестрину легковажність, нехіть брати на себе якісь обов'язки. Та й мужчини біля Надьки крутилися, приваблювані цим яскравим метеликом - рудоволосим, зеленооким, безжурним.
Утім, безжурність була маскою, бо все частіше я заставала сестру в сльозах. «Тебе що, чоловік кривдить?» - запитувала. - «Яке кривдить! Любить! Інший би давно з дому вигнав, а Сергій намагається мене навчити борщ варити... А я не хочу, не хочу, не хочу... Чому я так рано собі світ зав'язала, чому баба мене не відмовила від того заміжжя?»
- Бо сподівалася, що чоловік втримає тебе від поганої стежки. Ти мені вибач, сестричко, але інакше тебе було не спинити...
- Від чого не спинити? - визвірилася на мене.
- Сама знаєш, - буркнула я у відповідь. - Мала би ти нині не одну нагуляну дитину.
Надька хотіла було дати мені ляпаса, але розревілася ще дужче: «Тобі добре говорити, маєш тільки 19, світ тобі ніхто не зав'язав...» Словом, в усіх сестриних бідах винуватими вийшли рідні: баба, чоловік, я і навіть маленький син.
...Донині пам'ятаю той ранок, як у наші двері хтось гучно постукав. Відчиняю, ще спросоння, на порозі - Сергій. «З Надею щось, з малим?!» - перелякалася. - «Покинула нас, - видихнув. - Утекла з якимсь (тут зять вжив лайливе слово - Ю. Л.)».
Власне, я давно передбачала, що станеться щось саме таке. Сестра заприятелювала з такою собі Лялею (насправді була банальною Ганею), яка працювала у приймальні великого військового начальника. Закрутила з ним роман і у бажанні похвалитися познайомила чолов'ягу з моєю сестрою. Словом, Надя втекла саме з ним. Залишила тільки записку, аби не шукали її, бо має тільки одне-єдине життя й не хоче змарнувати його. Наче не змарнувала, покинувши чоловіка й п'ятирічного сина! А якщо совість мучитиме-дошкулятиме? «Надька й совість?!» - зареготала та ж Лілька-Ганя й розридалася. Сама ж на того полковника сподівалася.
За якийсь час Сергій запропонував мені вийти за нього заміж. Я зятя поважала, а племінника дуже любила, та й бабуня наполягала, сказавши щось таке загадкове: «Нехай гріх залишиться у родині...» Тільки чого би це я мала спокутувати сестрин гріх? Закінчувала технікум, мріяла вступили до інституту, була закохана в однокурсника... Ображений на відмову (аякже, я була винувата у Надьчиному крутійстві), Сергій за кілька тижнів виїхав з малим з міста. Нікого не попередивши й нікому не залишивши нової адреси. Баба просила: «Шукай Надьку, шукай малого...» і так і померла бідолашна, не дізнавшись, хто і куди подівся.
Я вийшла заміж за військового (не за полковника, звісно, за молодшого лейтенанта, який згодом дослужився до трьох великих зірок на погонах), об'їздила з ним увесь Союз, а коли чоловік вийшов у відставку, ми оселилися на півдні України. Отримали тут квартиру, а коли доня вийшла заміж, залишили те помешкання їй, а самі придбали приватний будинок. Тут мене сестричка й знайшла. Ну, куди було її дівати, без родини, нездорову, без паспорта? Прийняла. Але, як на її 47, ще доволі привабливу. «Стріляла» тими зеленими очиськами до мого чоловіка, поки я не пригрозила викинути її на вулицю, намагалася, не знаю уже в який раз, вийти заміж, але я знову ж таки дала сестрі прочухана: «Нікого, крім тебе, під своїм дахом не потерплю! Шукай собі такого, який має своє помешкання!» Але такі, звісно, потребують нормальної жінки, господині. Зрештою, не була вже такою непутящою, просто пережила за тих 25 років багато (не розповідаю про це, бо довелось би цілий роман писати), тож дивилася на наші «нормальні» проблеми дещо по-іншому: «З жиру казитеся, ось би пережили з моє...» Втім, ми з дитинства розмовляли з сестрою різними мовами, й навіть зараз вона не погоджувалася, що прожила «неправильно»: «Ти що, Господь Бог, істина в останній інстанції?» - докоряла за мої, даруйте за тавтологію, докори. Щоправда, якось розрюмсавшись (після чарки), призналася: «Шукала я своїх (тобто Сергія з Дмитром. - Ю. Л.), але добре від мене сховалися. Мстиві які...» Отже, чоловік із сином ще й винуватими виявилися!
Ну, в 1990-ті всі, хто тільки міг, кинулися торгувати (щоб якось вижити), і Надя влаштувалася реалізатором до одного з таких новоявлених бізнесменів. «Якийсь Дмитро С…», сказала за вечерею, розповідаючи про роботу, а мені серце відразу кудись провалилося. Глянула на сестру: «Надько, ти що, збожеволіла?» - «А що таке? - здивувалася. - Ой, справді, це ж моє перше «заміжнє» прізвище!» Ну, міняла їх стільки разів, тож не дивно, що найперше забула.
Тим, хто любить сльозливі мелодрами, відразу скажу: ніхто ні через що не плакав, не дорікав, не вибачався, просто з'ясували, хто є хто - і мама з сином нарешті познайомилися. Втім, якась щира розмова, думаю, таки відбулася. Ось так, просто на базарі, не минуло й 25-ти років, сталася доленосна зустріч. Дмитро, доволі грубуватий, цинічний тридцятирічний чолов'яга, сидячи в нас вдома за святковим столом, уголос дивувався: «Я вже думав, що круглим сиротою залишився, бо батька нещодавно поховав, а тут тобі Бог маму послав, та ще й тітку як бонус. Нестандартна ситуація». 
Те, як жили Сергій з Дмитром після Надьчиної утечі, як опинилися у Миколаєві, - це теж потребує окремої розповіді. Про душевний стан мами й сина також тут говорити не буду, бо не знаю, що й до чого. Тільки Надька продовжувала жити з нами, а Дмитро з родиною - у своєму власному помешканні. Час від часу ми зустрічалися за святковим столом, ну і на роботі, тобто у тому кіоску, який придбав Дмитро, мама з сином ледь не щодня бачилися. А наприкінці 1990-х, збивши на тій торгівлі непогану копійку, Дмитро з родиною (і з мамою!) виїхали до Німеччини. Ну, сестра й там примудрилася вийти заміж за заможного німця-вдівця. Час від часу надсилає мені знімки - у купальнику біля власного басейну (і це у її віці!), а я так і живу із своїм полковником в одноповерховому будиночку, ще довоєнної побудови. Але не заздрю сестрі на той басейн, ні, боронь Боже, бо я все життя поруч з рідними людьми провела, а це всіх на світі басейнів варте. І совість у мене чиста. Просто дивуюся таким дивним поворотам людської долі й не можу зрозуміти, що цими басейнами Бог хоче сказати.

 

Ю. Л.