четверг

17 октября

2019 г.

Сообщить новость

01-Oct-2019 10:32

"Южная правда", № 74 (24002)

КУЛЬТУРА (статья)

Поезія Наталі Білецької

201909271
Наталя Білецька народилась в Миколаєві в 1981-му році.
Закінчила Миколаївський державний університет імені В. О. Сухомлинського за спеціальністю «Українська мова і література та художня культура» та магістратуру при ньому.
Кількома роками пізніше отримала другу вищу освіту за спеціальністю «Міжнародний маркетинг» в Міжрегіональній академії управління персоналом (м. Київ).
Лауреат багатьох обласних та всеукраїнських літературних конкурсів, як-от: «Золота арфа», «Нові імена України», «Гранослов», «Привітання життя імені Б.-І. Антонича» та ін.
Авторка двох поетичних збірок: «З літопису лимарської зорі» та «Друга ріка».
Вихованка літературної школи-студії «Борвій», що діяла в Миколаєві під керівництвом Дмитра Креміня. 
Член Національної спілки письменників України.
Живе та працює в Києві. Сьогодні «Южная правда» знайомить читачів із добіркою віршів Наталі Білецької.

 

* * *
Риплять твої пророчі пера.
Ти витинаєш: «Ще не вмерла...» - 
на білому, як світ.
Нічник дріма і дощ періщить.
Кому ти пишеш і навіщо
цей дивний заповіт?
Твої миряни-пілігрими
в турне по сіль забули рими.
Над ними, наче спис,
і, як прогноз, висить прозоре
світило. І всю ніч по зорях
рипить Чумацький Віз.
Нащо ж ти пишеш, пане Нестор?
Розбитий комп, віконця хрестик,
кімната - в два на два.
«А що?, - він каже, - мабуть, треба».
Крізь євроґрати ллється небо.
І скрапують слова.

* * *
Ні в славі, тим більше - в слові,
не страшно програти час,
як страшно - у тій любові,
котра не пройшла крізь нас
повітрям а чи водою,
травою не проросла
із ран - на долонях бою,
і світлом - де тьма була.
Тож, пізня доба чи рання
на схилі доріг чи дня,
вона - не Едем, а стайня,
і ти в ній не змій - ягня.

* * *
відчинила двері в літню ніч
волоцюга-дощ гупцює сальцу
запах слів недопалки облич
тихий шепіт невгамовних пальців
глина неба дотик висоти
п'яний ліс уже зайшов до спальні
цитьте трави ми із ним «на ти»
в перший вечір
в перший і прощальний.

* * *
Збуваються забуті вже слова.
Частіше ходять тіні, що непрошені,
за вікнами. Їх кроки, мов горошини,
до ранку переховує трава.
Міста, котрі ячали в душу мовами - 
язичницькими, рідною - мовчать.
І друзі не вістують, й післямовою
на чистий аркуш скрапує свіча...
Але у ночі довгі, ночі відчаю
за звичкою - набутою чи ні - 
я слухаю, як плачуть спантеличені
зустрічних авт заблукані вогні,
і пси, котрим блукати - без призначення,
і тіні, що - ні сни, ні імена.
Чи це переконання, що за значення
і за знання така стійка ціна?


Таємна вечеря

Тоді, коли збуваються слова,
так само передбачено, як зливи,
тоді, як на дахах танцюють сливи,
зірвавшись з віт, і піниться трава
від місячного доторку землі, - 
вночі, коли чекаєш на пригоду,
сумний приходить янгол і на склі
малює час - від Заходу до Сходу,
від Півночі до Півдня, й навпаки...
Ти мовчки споглядаєш з ліжка диво,
як він - всього на відстані руки.
І гупають у стелю пізні сливи.
Відбудеться мальоване.
Колись.
А поки що дитинно і відкрито
на повну душу видихни й молись
мальованому первісному світу,
нездійсненим видовиськам дощу,
несправдженим пророцтвам й заповітам...
Ведись гостинно. Принеси борщу.
Присядь до столу - під рамена світу.
Повідай про безжалісні жалі,
про брухт речей, про те, чого б не варто.
І - випийте по чарці. Щоб на склі
всю ніч палали вилиці і ватри. 

* * *
У старого поета в шухлядці - осінній кавник
і пожмакане фото пожовклою пам'яттю роду,
і сумує поет: був, як міт, як легенда, і зник.
І поету болять всі хронічні жалі на погоду.
Цей життєвий розмай. Ці слова. Ці обличчя сумні.
І нікуди від Бога і пляшки, і фото не дітись.
І самотній поет, як цигарки, випалює дні,
адже вірші досвітні правдиві і справжні, мов діти.
...Я торкаюсь волосся - бентежного, наче дощі.
Я не знаю, про що говорити за чашкою ночі.
Та й чи варто, коли десь на відстані власне душі - 
ті слова, що лише в незачатому стані пророчі?

* * *
Це просто дощ, коханий, літній дощ.
Такий несправжній - з гранулками солі...
Вечірній потяг. Пил і слів, і площ,
і колії, яка лягла між долі.
Це просто час, мій любий, він такий
скупий на наші зустрічі невчасні,
що кожен раз жбурляє мідяки - 
не менш уявні - іншим, та на щастя.
І я не знаю, як з'єднать світи,
розбиті навпіл впалим з раю гроном...
Два поїзди, неначе я і ти, - 
банально так! - розлучені пероном.
Це небо й справді, мов дірявий дах.
Вже пульс планет стискає губи й скроні.
А мо', ми так й розчинимось в дощах,
як дві фігурки з солі - на пероні?