понедельник

18 ноября

2019 г.

Сообщить новость

11-Sep-2019 16:53

"Южная правда", № 68 (23996)

КУЛЬТУРА (статья)

Миколаївській спілці письменників - 45

54789byqo

Під такою рубрикою на сторінках газети «Южная правда» будуть виходити матеріали членів Миколаївської обласної організації Національної спілки письменників України.
У 1974 році було створено МОО НСПУ. Першими її членами були 10 літераторів: Михайло Божаткін, Леонід Воронін, Іван Григурко, Леонід Куліченко, Іван Луценко, Віктор Подольський, Борис Слободянюк, Валерій Юр'єв, Еміль Январьов, Борис Янчук.
На урочистих зборах з нагоди створення спілки виступали відомі письменники-краяни Леонід Вишеславський і Олександр Сизоненко, які згодом стали лауреатами Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Очільниками обласної організації були Леонід Куліченко, Михайло Божаткін, Валерій Бойченко, Юрій Миронов, В'ячеслав Качурін, Дмитро Кремінь. У січні 2018 р. організацію вперше очолила жінка - письменниця і журналістка Віра Марущак.
Творчість членів МОО НСПУ відзначена численними престижними літературними преміями міжнародними, всеукраїнськими, обласними.
Хочемо запропонувати ознайомитися читачам «Южной правды» з творчістю наших письменників. Читайте і насолоджуйтесь.

Світлана Іщенко (англ. Svetlana Ischenko) - українська поетеса, перекладач, акторка, педагог, художник. Член Асоціації українських письменників (1997) і Національної спілки письменників України (1998). Літературні премії: «Нові імена України» та «Золота арфа» (Україна), «Burnaby Writers' Society Poetry Contest» (Канада), «Міжнародна літературна премія імені Івана Кошелівця» (Ізраїль).

 

 

 

Батькові стрижи
Іще живуть стрижи на Чижикова в батька,
На п'ятім поверсі в віконному кутку.
І пиріжки пече його дружина, і оладьки,
І простирадла сохнуть на балконі у рядку...
А літній дощ так накрапає чисто:
Гроза гримить крізь ночі і крізь дні.
Пісок в сандалях... Небо у намисті
Тих чорних цяточок пташиної рідні.
Вечеряємо, наче у гніздечку, -
Кавун нарізаний і сонце золоте
У скибочках. Перебирає Дженні гречку,
Перещебечують її стрижи, проте.
Ми всі на п'ятім поверсі посіли,
Мов ті птахи. Безжальний час - не гість.
Жбурляє сивий батько крихти днів згорілі,
Де серпокрилий чорний птах спіймає і поїсть.

Світло божої любові
Народному художнику України 
Андрію Антонюку.
Бабуся - старезна, як сто віків,
Міцна, мов коріння дубів,
Відчиняє браму: «Андрійко,
Іди, подивися на світ!» -
А світ вливається у хлопчиськові долоні
І просочується крізь них, як морська вода, -
«Ось і лампадка моя тобі,
І коник з крилами,
І земля наша з силами...»
А за брамою - Боже Поле:
Гніздяться пташечки у долонях людських,
Сідають на плечі спочити, начебто люди - віти,
І янголятками - діти.
А небо - не небо - барвінок, 
блакитні маки та незабудки!
Світло світила йде не від Ярила,
А з середини людини, з обличчя -
Золоте світло і срібне - богорідне.
«Бери, Андрійко, весельце,
Сідай у крісельце - 
Наш човник пливе по волі
Української долі
Між небом і землею, між полем 
і болем,
Не забудь запалити зорі свічечкою».
Я торкаю кожну - 
Вогонь божий скрапає й зависає у повітрі -
І день світиться, і ніч!
І корівка наша світиться, і піч!
Лежить бабуся - і не старезна, і не міцна, 
а проста, як жила, мудра, як жнива,
Уквітчана, як земля навесні -
Лежить у труні.
Сотня янголів несе її труну крізь браму - 
А брама уже відчинена -
В головах стоїть Боже Поле і ми,
Топчемо зелений ряст.
І усі - босоніж, як у дитинстві:
І матуся з батьком, і діди, і прадіди... 
і я -
Босоніж. Сивий. А все ще малюю 
І малюю янголів українських...

 

Дмитро Кремінь. Портрет. Посмертно

Відсахнулися, Дмитрику, усі твої літа і зими,
як під гуцульською барткою,
і сніг пелюстків з травневих дерев
у вусах посів.
Застигла посмішка під ними.
Розбіглися від неї річки і ставки, 
як по мапі країни,
не зморшками, а глибокими долями тих,
кого осяяла усміхнена полонина 
твого обличчя.
Бескид перебитого носу 
залив червоним жаревом
вуста південного степу,
а трембіти брів підвелися у безодню 
космосу.
Чорне море вибухнуло спресованими 
роками спротиву,
і твоє волосся позичило колір моря -
молодий 
серед тіней забутих предків. 
Назавжди.
Соняшники проросли на вишиванці
крізь серце
і повернули серце до Сонця,
а зірки сузір'я Лева
споглядають на Атлантиду під вербою
твоїми очима і виплакують людяність.