среда

21 августа

2019 г.

Сообщить новость

26-Jul-2019 ..... 10:23 .....

.....

ВЛАСТЬ (статья)

Охлократія в метакатегоріях потворного й низького

%d0%be%d1%85%d0%bb4ges

Особливості українського політикуму очима миколаївського вченого. Пропонуємо вашій увазі статтю доктора наук Валерія Малини.

БЕРЕЖИСЬ КОЖНОГО, КОМУ ЗРОБИВ ДОБРО
Прокремлівський натовп в незалежній Україні завжди випліскував бурчаки ненависти, ворожости, бридливости, немилости до успішних, освічених, розумних, грошовитих, вродливих, незалежних співітчизників. Юрбу починають дратувати земляки зі знанням рідної та іноземних мов, ті, що, сплативши податки до держбюджету, подорожують з родиною по світу, хто має садиби з маєтками, автомобілі, яхти, телевізійні канали, фабрики, заводи. Осоружними сприймаються державні чиновники – випускники університетів США, країн Європи. Роздратування у представників охлократії викликають державна символіка, гімн України, ЗСУ, поліція, національна культура, наукова спільнота, україномовні діти, самоіронічні чиновники.
Світло, що мигтіло на телеекранах від слів і пластики завербованої ФСБ Росії Надії Савченко, обернулося суцільною темрявою в Україні, коли та почала грати роль народної депутатки і національної героїні. Підтвердилася вкотре максима, сформульована більше двох століть тому Г.Державіним: «Осел останется ослом, Хотя осыпь его звездами; Где должно действовать умом, Он только хлопает ушами».
Але хіба не Юлія Володимирівна, з личиною Богородиці в Парламенті, першою проковтнула кремлівську наживку, поставивши на перше місце прізвище «полонянки» в списку народних депутатів? Вона надіялася, що саме україномовна незаміжня Надя Савченко зіграє роль партійного вітрила на ветхій бригантині з назвою «Батьківщина». Не склалося. Не думаю, що варто звинувачувати колишню прем’єрку в політичній короткозорості: продажні шкури сьогодні навчилися «дурня клеїти», постаючи перед очима натовпу чи то суду: у вишиванці, з інтонаціями прабатьківської мови, з плодами граната замість бойових гранат, переповіданням тексту Гімну України, цитуванням рядків із Шевченкового «Заповіту», з fuckпальцем і козацьким жестом «по лікоть», зачіскою «напівбокс», навичками в дизайні одягу, пілотування гелікоптера, товаришуванням з багатіями, опозиційними до діючої влади політиками. За словами Віри Савченко за визволення української бранки «з пазурів Путіна» боролася чверть планети Земля, а тому її сестра, набувши статус Пенелопи, має перебувати за межами будь-якої підозри.
Юрба людей, що пульсує, вигукує, перекочується всередині, вибухаючи закликом: «Уперед! За правду, справедливість і свободу!», нагадує випадково-принагідне збіговисько соціополітичних маргіналів, об'єднаних найчастіше — халявно-кримінальними грошима. Більшість прибулих відпрацьовують обіцяне покірливістю плоти і слухняністю волі. Являє собою штучне гниловоддя, в якому по шию стоять тисячі незнайомих, розрізнених гендерно, віком, фахом і освітою людей. Позбавлене глибокої мети, духовно-моральної єдности, такий натовп «емоційно-піднесено» чавить логіку дій усіх і кожного. Напівкримінальні заводії, орендуючи «на півдня» чужі тіла й душі, закликали ще вчора до імпічменту президента; сьогодні ті самі чужомовні створіння, за такі самі гроші, вже протестують проти існуючих комунальних тарифів, але за дострокові вибори, підвищені пенсії, розкулачення зажирілих. В Україні, з її демократичними інститутами, плебейським мисленням і відповідною поведінкою, «завжди знаходиться особини, «безкебетно сміливі» за чужими спинами й убого лякливі сам на сам».
Поводження збориська найчастіше визначається впливом захоплюючих, як рвучкий вітер, настроїв скупчених прямоходячих створінь; натовп рефлективно підпорядковується впливу проводира, роль якого виконує чоловік, котрий швидше і краще за інших збагнув бажання ватаги, її претензії, поривання й замасковані мотиви. Він покликаний естетично гарячити його, звабливо розпалювати ненависть до будь-якої влади й «олігархів», невимушено п’янити ораву обіцянками високих зарплат, пенсій і стипендій. Лідер має файно двигати очима, головою, тулубом, руками і, безумовно, «рухливим органом у ротовій порожнині». Треба, щоб орава сприйняла струмінь із крапель емоційної слини вождя, під час його орації, як свідчення про небом зволожену ясність його думок. Саме така орава з гаслами, фаєрами, мегафонами, смолоскипами нагадує гурт вилорогих парнокопитних, що приречений забігти за фюрером-ритором у найближче провалля.
Відомо, що конкурувати з інституцією громадського безладу в Україні може лиш вулична більшість охлократичної спільноти, очолювана «агентами» спецслужб РФ. Нерідко вони постають у шатах народних депутатів України, бізнесменів, письменників, артистів, юристів, спортсменів. Скелет натовпу формують: кримінальні авторитети, політичні маргінали, бійці-сотники, соціальні невдахи, щури. Тіло ватаги нагадує скоріше приперчений фарш з убогих, жебраків, ображених, костогризів, сіряків, одним словом — з проплаченої віртуальної злидоти. Оцей «шатун» волочиться за вершниками, анітрохи не відаючи, чого хоче.

ХАЙ БИ ЩОСЬ, АБИ ДАРМОВЕ
Вроджені чи то виколисані халявники завжди голосують за тих, хто їх буде тримати в статусі нужденних, підгодовуючи світлим майбутнім і «авторськими» продпакетами. Лідер ватаги, поставлений «в позор», має не тільки постійно підхарчовувати голозадих і підбурювати сходьбище до непокори проукраїнській владі, він приречений на духовне розчинення у натовпі голяків, але з лейблом «вишкварок». Убогі, тупі, ледачі, духовні нікчеми завжди мітингують за свої права на критичну мізерність і приховане злидарство і, як правило, їх виборюють на чергових виборах до владних кабінетів.
Аби верховодити українофобним натовпом, треба мати заплямовану совість, кримінальне минуле, гучний баритон, «відкореговану поставу голови», різкі рухи тіла й рук, тло з двох жіночих голівок, декількох молодиків ув однострої, сивочолого ветерана праці, рускогаварящего попа в рясі, пушкініста з Миколаєва і одного з колишніх президентів України. Аби кермувати віртуальною українською нацією, її лідер має постати перед неприятелями і братами, багатими й бідними, розумними і «простими», студентами й пенсіонерами як незаплямований моральний авторитет, високодумна особистість, компетентний спеціаліст у відповідній галузі, інтелектуал, поліглот, глава родини, добросердний муж і батько своїх дітей. Покажіть мені таких українців і я віддам за них свій голос на виборах до Верховної Ради.
Чимало історичних документів свідчать про те, як людський натовп, засудивши злочинця на смерть, звертається наступного дня до Царя Небесного, аби Той його оживив. Безладне скупчення простолюду такого роду сприймається як феномен колективного підсвідомого. Скрізь, де здригається руйнівна сила юрби, там засинає упредметнена культура держави. Стихія здвигу завжди завершується страмотою, випинаючи людську убогодухість. Лишень упорядковані знання й уміння організаторів сходьбища обертають ватагу в нагодований етнос, а народ — у добре озброєну політичну націю. Але без «національного командира» сита, одягнена, озброєна і навчена армія за лічені години, обертається озброєними «бандитами в полоні». Що більше в державі залишатиметься малоосвічених, зрадників, крадіїв, пиятиків, бідних, слабких, простаків, то довше українці будуть пасти задніх з-поміж інших європейських народів.
Не стань частиною натовпу, тікай від політичної партії, що закликає терміново зібратися на площі, майдані, біля мерії чи то Верховної Ради України! Не слухай бредні людини, що, розмахує руками, самозбуджується, закликаючи тебе повірити, що саме він та його зграя «вільних радикалів з Донбасу» реквізують фабрики й заводи, ліси, озера й поля, будинки, гроші, майно теперішніх товстосумів і роздадуть сільським учителям, скромним медикам, щирим військовим, убогим пенсіонерам, тим, хто проголосує на дострокових виборах у владу саме за рішучо-непохитних, за тих, хто сам собі допомагає, а ще за тих, хто безвідкатно закохавсь у «Нові Обличчя Лакеїв Сусіднього Народу». В Україні навіть зареєстровані «Партія Простих Людей» та «Партія звуків, які видає людина». Плебейське нутро дрімає у кожному з нас і про це пам’ятають політичні скоробрехи — самі собі вороги і таємні злобливі оточуючим.
Чупруни за генезою і голота за духом силкуються потрапити до українського парламенту, аби інфікувати національну демократію бацилами великоруського дебілізізму, естетизувати регіональну сіромашню в її намаганнях розкошувати за рахунок «розпорошених жидобандерівців». Здається, що основна функція кандидата в депутати ВР нині — не збройний захист України від пут Путіна, не реформування всіх систем її буття, інтеграції в соціально-економічну спільноту Європи, а неперервна телевізійна гавкотня політично ображених «колишніх» політологів, радників, міністрів за те, що вкотре не запросили до поділу бюджетних вареників і вертути, не вислухали, не почули, не оцінили, а то й виштовхнули з фаланги видатних. Ось і привід для афронту, а з ним — бажання помститись «Народному фронту» за колись перший рядок; «Європейській Солідарності» — за друге місце за списками до ВР. Тільки тому, що його «ВОНО» потоптане. О, мститися, ми — мастаки! Усрусь, але не підкорюсь. Спалю твою «шоколадну фабрику», бо в мене нема нічого подібного. Так і в тебе хай не буде. Дрібничка, а ногам легше. Сьогодні, правда, ніхто не буде прямо нищити вогнем виробництво, іншу матерію; за це можуть і в буцегарню запхнути. Треба весь час дзявкотіти на публіку, гавкати по-московському, тобто оббріхуючи, «наводіть тєнь на плетєнь». Чомусь переконаний, що в Україні всі знають як це робити: придурись праведним, очі підведи, руки заламай, говори тихо, але з аспірацією, весь час повторюючи (навіть якщо ти Рабинович, Каплін, Тимошенко, Мустафанаєм, Грішин чи то Саакашвілі): «Я дуже люблю Україну! Не уявляю себе без неї, а її без себе». Подякуй на камеру «вкрай розумних українців, котрі барзо шанують і дають притулок усім без винятку гойам і йогам, іудеям і картвелам, москалям, чеченам, сартам, вибраним монголоїдам, негроїдам, мішарам, поляці, не кажучи вже про Français, Deutsch, the English та Yankee». І, слава Богу!

ЮРБА НЕ ПОТРЕБУЄ МОЇХ ПОРАД
Дебілізація українців починається, і це не дивно, з Кремля, формується в опозиційних фракціях Верховної Ради, а розтікається брудними потоками з телевізійних екранів по Україні через «мирні з гранатами і бомбами протести». До слова, іменник «protest» в рідномовних словниках, довідниках та енциклопедіях не спрягається з прикметниками «мирний», «дружній», «полюбовний», «невоєнний», «цивільний». Його ведуть під руки поняття, котрі завжди «щось рішуче заперечують спростовують, перекреслюють, відкидають» або ж «категорично заявляють про незгоду з чимось, небажаність існування чи то навіть гибель чогось». При цьому революціоністи, що зграйно баламутять ошуканих і безмаєтних, іменують себе «миролюбними протестантами», «добробатами», «правдошукачами», «викривачами», а не злодійкуватими «дебоширами», «галабурдниками», «урвителями», «пробийголовами».
Якщо твоє соціопатичне «ВОНО» з якихось причин не отримало шкіряний портфель у профільному комітеті ВР або ж опинилось за межами посад вищого корпусу державної служби в новоствореному уряді, демонстративно виходь з правлячої коаліції, створюй опозиційну фракцію і починай боротися за права «знедолених» з числа ветеранів Першої світової війни, афганців, чорнобильців, атошників, інвалідів, пенсіонерів, сільських учителів, фермерів, багатодітних родителів, санітарів у відставці не в стінах законодавчого органу, а на майданах. Обгортайсь у державний стяг України і крокуй в оточенні купленого гордонами й добродомами, міхаелами та наємами, рабиновичами і януковичами, грішиними й путіними юрмиська по Києву, Харкову, Львову, Дніпру, Одесі. Дейкай скрізь про україномовних іуд, олігархів-кровопивців, панамські оффшори, несправедливі тарифи, лежачу, з розсунутими ногами гривню, гадючу торгівлю з ворогами, забур’янені сільгоспугіддя. Захищай не молодих і розумних, освічених і здорових, фахових і величних духом, науковців і чиновників «зі своїми англійськими», а продажних депутатів, обраних немитими йолопами без іноземного нарєчія. Останні й винесуть тебе безпосередньо туди, де — «нари-легаші та чари-параші».
Українське суспільство розділилося на тих, хто продуктивно працює, пристойно заробляє, красиво витрачає зароблене і сексотів, донощиків, філерів, навушників, ябедників, фіскалів, стукачів, конфідентів, лягавих — тих хто заздрить успішним громадянам. Це вони створюють «громадські приймальні» для боротьби не з бідністю, здирництвом, ідіотизмом, безграмотністю, паскудством, цинізмом, невіглаством, хамством в Україні, а за привілеї будь-кого публічно принижувати, ображати, переслідувати, не давати спокою, заглядати через паркани, у вікна, звонити у двері, телефонувати вночі, напрошуватися в гості з куском хліба. Хто дав право недоукам і хамулам «без частоколів і парканів» спрягати «на камеру» правове становище самодіяльного телерепортера з міжнародним статусом Президента країни, очільника Уряду, генерального прокурора, міністрів, тобто з тими, хто призначений відповідними інстанціями управляти багатотональним життям держави?!
Я їх узнаю по одягу, по тому як марковані їх ошийники, як смикаються, визначають кроками метраж садиби, вартість кованих решіток, повторюючи завчені фрази: «Скільки коштує ваш (твій) будинок, піаніно, люстра, меблі? Скільки заплатили за навчання сина, путівку в Іспанію, весілля дочки? Якщо можна, — в доларовому еквіваленті». І роблять це, не соромлячись назвиська «пасквілянт». Їх цікавить не істина, не правда життя, в якому існують розум і воля кожного, любов до знань, працездатність, талант, удача. Для псевдотлумачення важливо натякнути, що причною малої зарплати малоосвіченої людини, високих цін і тарифів є не сама «простота», але Луценко, Аваков, Гройсман, Яцинюк і, безумовно, Порошенко зі своєю «клікою». А чи притулять ближчим часом українські виборці до цих імен прізвище теперішнього Президента та Його прихильників, покаже час.
Виглядає наївно, вульгарно, не естетично, але спрацьовує, бо голодранець завжди шукає винуватця власних промахів не в самому собі, а в ближньому. Краще, щоб ним виявився багатий, але замаскований гебрей з українським прізвищем, американець з Полтави, чи то навіть греко-католик з Варварівки. Одним словом, для обпльовування політичного опонента краще підходить чужовірець. А якщо виявиться, що Президент України сповідує ортодоксальну віру, час від часу відвідуючи православні храми в Києві, то це треба подати широкому глядачеві, як PR-акцію порохоботів, котрі чверть століття гноблять тремтливих сіромах, хворих чорнобильців, мужніх афганців, нескорених атошників.

ДЕ СЕРП І МОЛОТ, ТАМ СТРАХ І ГОЛОД
Чому студентам, як членам громадянського суспільства, чи то громадських організацій, не дозволити прилюдно очищати університети в Україні від «зарозумілих» викладачів з числа кандидатів і докторів наук; футболістам люструвати свого тренера, поліціянтам — міністра внутрішніх справ, а рядовим, у вільний від перебування в засаді час, «виводити на чисту воду» начальника генерального штабу?! Чим відрізняється, скажімо, ДБР від Київського національного університету культури? Хто дав право «журналістам» без відповідної освіти обміряти кроками садибу генерального прокурора України? Хіба це не можуть зробити спеціальні служби? Чи не пора нюхачам і підглядачам, підслуховувачам і підбурювачам, підмазувачам і підлизувачам, прохачам і підігрівачам, спостерігачам і підшіптувачам, підтьохкувачам і підспівувачам обертатися на порядних людей і без брехні заробляти собі на халявне життя?!
Коли чую, «нада памєньше старіков. Нада маладих со свєтлимі мозгамі. Научіть їх, а потом трєбовать». Де це в світі беруть кандидата на пост міністра, котрого треба вчити. Треба запрошувати на ту чи іншу державну посаду спеціаліста, котрий може «розгледіти» через вираз обличчя, очей, рухів тіла, пластику рук, інтонації мовлення сутність людини. Бажано прожити не менше трьох десятиліть, аби набути здатність розпізнавати в «щиросердному говорінні» на камеру замасковану брехню. Варто підставляти крісло державного чиновника не молодому боксеру, футболісту, співаку, солдату, клоуну, айтішнику, а глибокоосвіченому українцю, котрий, отримавши диплом американського, англійського чи то німецького університетів, досконало володіє не тільки академічним ремеслом, європейськими «говірками», але й державною мовою. Український глагол сьогодні — це інтонації багатовікових страждань і сподівань мого народу.
Головне для Кремля, відволікти увагу рідної нам черні, довірливо-наївних англосаксів з українськими прізвищами. Для цього треба вибрати оскаженілого від завидок супротивника в образах підраненого лева, голодного тигра, розлютованої зграї шакалів, божевільного вовкулака з атомною бомбою під пахвою. І сталося: поки телеаудиторія спостерігала за інсценізованими поєдинками Добра і Зла, «антихрист у косоворотці» покусав до крови усіх наших родичів, відгриз ногу сестрі, проковтнув кілька братніх народів, бо відчув запах і смак рудої. Тепер не зупинити його життя без кровожерства.
В Україні охлократія проявляється частіш у словоблудстві вождів «народолюбних» партій, етнофольклоризованих громадсько-політичних об’єднань, у риториці, що апелює до простолюду, до всіх безбородих і безсловесних, безтолкових і бездітних, безбілетних і без’язиких, беззбройних і безпорадних, безутішних і безземельних, безнадійних і безпартійних, безтямних і безшлюбних, бездомних і безбожних, безжальних і безкультурних. Усі вони роздратовані злиденним життям і причиною цього виявилась «зграя папередніков» в особах Порошенко, Парубія, Яценюка, Гройсмана, Турчинова, Авакова і, безумовно, «прокуратора» без юридичної освіти Луценка. Без нього ніяк. А до когорти «рятівників» України, як можна зрозуміти з риторики опозиційних до колишньої політичної влади лідерів, Кремлем були зараховані партії: «Простих людей», «Слуга народу», «За життя!», «Батьківщина», «Об’єднання «Самопоміч», «Радикальна», «Опозиційний блок», «Свобода», «Громадянська позиція», «Комуністична», «Сильна Україна»
Рабінович з Мураєвим, Каплін, Наєм, Тимошенко, Ляшко, Саакашвілі, Бойко, другорядні популісти: Гриценко, Лещенко, Заліщук, Березюк вважають, що здатні маніпулювати вузьколобою отарою для підтримки власного політичного авторитету під виглядом творення віртуальної реальности в Україні. Мета одна — залізти на плечі натовпу, загнуздати цю мільйоноголосу потвору в колісницю і рулювати нею, в одному випадку, до зали Верховної Ради України; в іншому — до урядових кабінетів, а можливо й до Офісу, шо в Українському Домі. Хіба не шахтарі з рудокопами занесли в крісло Президента України рецидивіста?! Чому маємо забути, що сталося з ним, нами, нашими дітьми і нашою Ненькою «після занесення!» Хто відбирає наш розум і волю, коли вибираємо не розумних і багатих за духом українців, а бідних і гугнявих чужородців і чужовірців, тобто не схожих на нас, наших знайомих? Чому виникає у нас бажання, щоби депутат, міністр, президент були не тільки малоосвіченими, некомпетентними, але й без роду і племені приходьками?!

МОРАЛЬ ЗА МЕЖАМИ КРАСИ
Україноненависництво — боязкість та агресивне несприйняття існування Української держави, її суверенітету; форма зверхности «старшого брата в кокошнікє» до «пасерба у вишиванці»; ірраціональна і злісна ворожість до мого народу, мови й культури; привласнення історичних подій, сторінок, імен, традицій та менталітету української етноспільноти; нелюбов до глобального києво-руського та регіонального українського; осоружне ставлення до всіх виявів національно-культурної самобутності західно- та південнослов’янських земель. Є різновидом ксенофобії — огиди до незнайомого чи чужого — і спостерігається серед народів, які жили в контакті з «малоросами» в колишньому СРСР чи інших місцях. Вважається таким самим проявом нетолерантності, як і будь-які прояви нацизму, расизму, шовінізму. Українофобія відрізняється від інших національних страхів переважно своєю інтенсивністю. Інколи використовується як засіб для відволікання від реальних проблем. У більшості випадків — це «не просте «кепкування» над українцями, а щире бажання їм зла». Українофобія є явищем того самого порядку, що і юдофобія, але на відміну від останньої, «злісна ворожість до українців як народу» — явище скоріше соціолінгвістичне. Здебільшого характерне для людей, що проживають в Україні і не сприймають її як незалежну державу.
Естетика жлобства проявляється в тому, що антиукраїнські дискусії, політичні шоу на проросійських телевізійних каналах відбуваються державною мовою, а в образах «овечок у вишиванках» ховаються «хижі вовки в косоворотках». З’являються перед глядачами з косою-короною, волоссям, що спадають на білі плечі, в окулярах, при краватках, в камуфляжі з синьо-жовтою нашивкою. Як змінюється нутро розумного створіння, коли воно опиняється в ямі нужника і перебуває там протягом доби! Чи олюднюється та яма з лайном за присутности homo sapiens у ній. Як змінюються розумні створіння в таких місцях з різними геномами? Скільки треба часу, аби у дипломованого спеціаліста прокинулися риси й емоції прямоходячого недолюдка?
Охлократія формується й випростовується в Україні на очах світової спільноти. Ким вважають себе ті, хто відмовився від власного гнізда, перекинувшись у байстрюки з клікухою «СімАйфон»? Боже, скільки треба недоукраїнцю, аби перебігти до іншого племені, іншої політичної сили, релігійної спільноти, аби отримати на халяву хату, автомобіль, мобілку, жратву?! Чому люди не навчені розпізнавати відступників типу Савченко, Наєма, Заліщук, Лещенка, Добродомова, Капліна, Богомолець? Чому перекинчики вирішили, що хитріші за своїх спільників у Верховній Раді? Можливо тому, що сприймають і трактують вітчизняний електорат як натовп, голоту, бидло, чернь, яким можна наобіцяти гори добра і кучі бобла, якщо ті проголосують за «експлуататора». Хто переконав Лещенка в тому, що він знає більше, вміє краще за НАБУ, Генеральну Прокуратуру, СБУ виявляти злодіїв, виводити їх на чисту воду?! Хіба цей випадок не нагадує відому всім народну сцену, коли крадій, тікаючи від поліціянтів, першим починає галасувати «Злодій! Хапайте! Ловіть!».
Чому з’явилися «Спілка матерів миру», «Східна дружина», «Юридична сотня», «Серця кіборгів», «НАПАЛМ», « Футбольна ліга учасників АТО», «Берегиня», «Кевлар», «Летючий голландець», «Нова нація», «Справедливість», «Захисники Вітчизни» на місцях, якщо функціонує національне об’єднання воїнів АТО «Українці-Разом!»? Саме воно було створено в столиці й усіх обласних центрах, аби допомогати бійцям, що брали і беруть участь у війні з Росією на Сході України, та сприяти соціальному захисту учасникім АТО з їх родинами. Важко навіть уявити, скільки їх має з’явитися в Україні після переможної для України війни. Це — вагомий електорат на будь-яких виборах. Це не просто здорові хлопці, це люди, що можуть крокувати «в ногу», тримати смертоносну зброю і вміють її переконливо застосовувати. Тут я маю звернутися до новоявленого гаранта Конституції України: «Чому так багато прав передано «безприв’язному» плебсу, чому так мало покладено на нього і на себе обов’язків?!» Чому «прості люде» продовжують переходити вулиці на червоне світло, порушуючи мої права на спокій, тишу, мир, роботу? Чому агресивні аматори, полохливі кустарі, замасковані шарлатани, одурілі словоблуди, милостиві дилетанти, а то й банальні недоуки забажали зайняти місця в конкурсних комісіях?!

ОБІЦЯНКА — ЦЯЦЯНКА, А ДУРНЕВІ РАДІСТЬ
Чому українці різних поколінь, низької кваліфікації і мізерних статків, об’єднуються сьогодні не для підтримання технологічної дисципліни у себе на підприємствах, порядку у під’їздах, дворах, кварталах, вулицях, містах, а лишень для отримання пільг і преференцій від держави «тут і зараз»? Хіба підвищення зарплат воїнам-контрактникам в зоні зіткнення не свідчить про те, що носити військову форму сьогодні на Сході України не тільки почесно, але й корисно. І ніхто не збурюється, не рахує гроші в кишенях військових, бо чесно зароблені. Разом з тим маємо пам’ятати, що в нашому царстві, як і на інших землях планети, існують класи, групи, касти людей, покликаних провокувати не сутички, свари, тертя, усобиці, кровопролиття, збройні конфлікти, війни між державами, а влаштовувати мирне розміренне життя в материнському гнізді, з дітьми, родителями, посмішками, вином, рідним словом, старожитніми піснями, отецькою вірою. Цьому сприяють, а часто це й невидимо влаштовують ті самі «олігархи».
Більшість українських політиків намагаються ввійти в морально-естетичний резонанс з натовпом, котрий вчергове грюкає і хрюкає, свистить і димить, стріляє і грабує, аплодуючи златоусту, котрий обіцяє роздати гроші товстопузих, поділити їхнє майно, зробити всіх бідняків заможними і щасливими, за рік побудувати дороги як у Німеччині, встановити всім без виключення європейські зарплати, премії і пенсії. Для цього треба лишень віддати свій голос на чергових перегонах за лідера якогось руху чи то поруху. Аби довести своє бажання прямо зараз, не відкладаючи, творити видиме добро, до дверей оселі виборця заносять маркований пакет з наїдками, конверт з грошима. Що ще треба мені, простому українцю?! Ось і вся правда: не було — стало! При цьому не вимагають афішувати розписку про отримання субсидії, документ про освіту, папірець про вміння продуктивно працювати, протокол про володіння державною мовю, свідоцтво про здатність розпізнавати шахраїв, сепаратистів, зрадників, жидобандерівців і гебреїв з українськими прозваннями.
Сьогодні демобілізовані атошники з числа соціально-побутових невдах, роками не знімаючи камуфляж, підтримують за базаринку місцевих політичних пройдисвітів, недоуків, злодіїв у законі, переодягнених чужородців у масках, але заточенних на український негативізм. Важко забути прізвище геніального футболіста, котрий, втомившись від біготні за м’ячем, вирішив «пітти в українську полытыку». Що з цього вийшло, ми знаємо. Те саме трапилося з допитливими і разом з тим продажними журналістами. Їх провели по спискам відомої авторитетної партії до вищого законодавчого органу України, як Голос України, а вони повели себе як альфонси й дешеві проститутки.
Не знаю, як поставляться лідери громадських об’єднань в Україні, якщо їх членів залучити до формування спеціалізованих учених рад університетів по захисту кандидатських і докторських дисертацій і зрештою Вищої Атестаційної Комісії (ВАК) при Кабінеті Міністрів України. Можна навіть без вищої освіти. Головне — згода претендента, його «пролетарське походження», почуття гумору, морально-релігійні плюси, гетеросексуальність, знання by heart шевченківського Заповіту.

СЛОВО — ТІНЬ СПРАВИ
Народ, котрий взяв зброю, але не ходить на вибори до ВРУ, ніколи не вибудує в себе демократію. Добробати ЗЕкоманди мають намір «вигнати порохоботів і повернути Крим». Гасло привабливе, тільки не реальне, бо лишень команда з українців за генезою і зможе повернути Крим до складу європейської України. Опришки, палисвіти, харцизяки, ярижники обзивають себе комбатами-патріотами, тому що відбивають бебехи у жінок, підлітків і пенсіонерів
Сьогодні всі нерозкриті вбивства від Цезаря, Вашінгтона, Миколи ІІ, Гарсіа Лорки, Че Гевари до Бориса Немцова, Дениса Вороненкова, Георгія Гонгадзе, Олеся Бузини, Павла Шеремета чіпляють на колишнього генерального прокурора і колишнього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, бо він сидів у відповідних кріслах, не маючи диплома про вищу юридичну освіту». Головне для Кремля і його адептів — кровава мста. Довести планетарній спільноті, що без косовороток, матрьошок, кокошніков, атомної бомби, Волги і «блінов на лопатах» Україна не набула права на автономне існування, а тому треба, викорініючи мій нарід, знищити мову її носіїв, отецьку церкву, етнокультурні традиції.
У Києві хекають українофоби, русофоби і юдофоби. В Росії немає українофілів і юдофілів, але є жидовствующіє, жидобандєровци і хохли. Москалі називають нас фашистами, але це не означає, що вони є антифашистами. Називаючи іудея жидом, українець не може вважатись юдофобом, бо слово jude є вербальним екзонімом поняття «гебрей». Так само як і схрещені пальці, вказівний або середній піднятий палець чи то фігура з пальців у вигляді літери «О» не можуть щось означати за межами контексту їх використання і сприймається як пластичний екзонім.
Люди у спілкуванні шукають відповідники прямим смислам, аби своє мовлення зробити метафоричним, образно-емоційним. Жаргонізми, матові слова часто допомагають створити таку ситуацію, в якій зміст сказаного буде сприйматися естетично, не нав’язливо, метафорично. Як сприймати вставне слово «Блін» чи то вислів «Як два пальці об асфальт»? А як ставитися до рекламного кліпу, коли мати, звертаючись до своєї дитини «Моя люба курочка, моє сонечко, мій зайчик» … про курятинку для сонечка?
Чи можуть мене визнати експертом з питань натхненної охлократії? Думаю, так, бо стверджую, що милувати власне гріховне створіння може тільки-но Бог через інкорпорованих у різні спільноти Ним призначених, а людьми вибраних президентів. Винести ж справедливий вирок Путіну та його оточенню набули право виключно етнополітичні й релігійно-охлократичні спільноти Російської Федерації. Поліетнічний плавильний казан і многобожжя у Великоросії нагадує український борщ, але без солі.
Справді, москалі, хохли, бульбаші — європеоїди, а не екзотичні монголоїди і це підтверджують форми черепа й лики великих слов’яно-скіфів Володимира Путіна, Володимира Гундяєва, Володимира Жиріновського і, безумовно, Сергія Кужугета оглу Шойгу. Придивіться, — нічого зауральсько-забайкальського. Хіба не збігається габітуси українців з Києва, Чернігова і Полтави з габітусами росіян з Мордовії, Ічкерії і Туви?! Тільки перші живуть на прабатьківських землях, їх обробляють, збирають урожаї і боронять освоєні території сотні років від біснуватих сусідів. А ті, гострячи ножі на братів за ґенезою і вірою, повергають наші хрестокамені, руйнують доми і храми. Це вони, промовляючи «святага духа», зазирають «неситим оком за край світа, чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину». Отож, аби принизити культурно-національний, економіко-географічний, спортивно-трудовий, ядерно-енергетичний і психоемоційний потенціал громадян Росії та її керманича, розпусний Захід вигадав монголо-татарське іго, назвавши народи Федерації «отсталимі аз’ятамі». Він не полишає мрію нав'язати православним русичам західну окатоличену культуру, морально підпорядкувати собі і захопити їхні землі.
Якщо в родині тривалий час чоловік розмовляє українською, а дружина російською, родина через рік — два розпадається. Це всерівно, що попросити горобця заспівати яко соловей. Хоча останній, здається, і відноситься до родини горобиних, бо сірий, клює зерно, ловить комах, але чомусь завжди співає властиві його голосу і темпераменту рулади. Ми — малороси, маємо власні переживання, а тому відбиваємося від пітних московських обіймів.

НЕ ДАЙ, БОЖЕ, СВИНІ РОГИ, А МУЖИКУ — ПАНСТВО!
У Швеції холодно. До Америки далеко. На теренах нинішнього Ізраїлю Сина Божого розіп’яли. Росія – підлотний ворог, а в Україні мало платять незграбам. Как жіть дальше? Треба йти на перевибори. У всякому випадку так вирішив за поданням новообраного Президента України Конституційний Суд. Депутати з Опоблоку Верховної Ради України розмірковують і діють як громадяни ворожої нам Росії. Що робити? За 25 останніх років 135 українських гімнастів, волейболістів, легкоатлетів, байдарочників стали турецькими, азербайджанськими, казахськими, російськими, аргентинськими громадянами за гроші. А скільки перейшло на бік нашого ворога — сусіда за тиждень військових з числа українців? – Десятки тисяч. Чи варто в такому випадку про сотню спортсменів говорити. Хоча в США винагорода за олімпійські медалі вп’ятеро менша, однак важко уявити американського спортсмена, котрий став би громадянином України, бо в ній функціонує Партія «Нашого Вадима Рабіновича».
Будь-хто з російської простоти сьогодні може зойкнути перед телекамерою: «Ми – руськії! С намі Бог!» і цей «спосіб існування одухотвореної матерії» покажуть на всіх телеканалах Московії, бо прикметник «руські» контекстуально означає те саме, що й немецькі, французькі, іспанські, татарські, чеченські, білоруські, малоруські, зовсім не руські, з якими в одній упряжці Він — Усевишній!». Для чого тоді оголошувати? Хіба, як у тому випадку: Хто перший крикнув, той і командир! Хто першим опинивсь у лаптях, той і руський! Бо вся правда в лаптях, а як відомо: лапоть має знатися тільки-но з лаптем, валянок з повстяником, а чобіт — з високохалявним братом.
Православні РПЦ мають пишатися, що вони не схожі на інших. І це правильно! Тільки Бог усі народи зробив несхожими на інших, а не тільки тих, хто відчув свою інакшість п’ять століть тому. Сирійці, римляни, греки зберегли даровану Творцем ідентичність і не нав’язують іншим народам ідею про власну вибраність. Господь Бог нікого не призначав кращими, красивішими, розумнішими, багатшими за інших. Тільки-но хворі з дурним розумом і зачерствілим серцем, псевдохристияни з тавром «РПЦ» волають на всіх перехрестях, що саме вони призначені Царем Небесним пригнічувати мене і мою родину за мої погляди, мову, культуру, релігійну конфесію, привласнювати чужі території, історичні події, бренди, імена.
Мої однокровники в Росії, схаменіться! Кого ви випхали в національні лідери?! Хіба наклали в штани і злякалися кремлівської дрібнокаліберної наволочі?! Заявіть про себе, як це зробили автентичні діаспори США, Канади, Австралії, Німеччини, Польщі! Доведіть, що ви не перестали бути етнічними українцями в багатонаціональній країні, виступаєте проти «війни з братами», проти того, щоб руськоязичні карели, ненці, удмурти, буряти, марійці, мордва, казанські татари, чеченці селькупи, алтайці, мансі, ханти, тувинці, буряти, долгани, евенки засцикали під’їзди житлових будинків, джерела, річки й озера в Криму й на Донбасі, замацували стіни храмів рідних нам церков, запаскуджували мову ваших прабатьків. Підтвердіть, нарешті, власну етногенезу! Скільки треба зусиль, аби набути право знову приїхати без віз і кордонів до ще живих родичів, відвідати могили рідних і знайомих? Треба лишень поставити «птічку» навпроти будь-якого прізвища претендента на пост Президента Росії, крім Путіна. І, скоріше, мир знову повернеться в Росію, Україну, Європу. Спокій оселиться в Сирії, Афганістані, Іраку, Ізраїлі, Венесуелі. Варто зробити кожному справжньому українцю крок до Оселі своїх предків.

ЯКЩО ЖЕБРАК І ГАВОЛОВ — ЗАТУЛИ РОТА!
На думку політологів з числа песимістів, демократія в Україні вмирає, бо єврогоризонт заполонили не «шляхетні, життєздатні, освічені, благородні і стабільні, тобто аристократи з рисами арійців», а лідери обідраних і ледачих, крадіїв і невмитих, жалюгідних і нероб, хамул і недоуків, клоунів і кривляк, невдах і запроданців, негідників і фарисеїв. Подумалось: «Боже! Спаси і помилуй!». Хіба слово професора знову прирівняють до розмірковувань пожильця психлікарні чи то буцегарні? Чому натовп в Україні носе на руках туди-сюди восьмипудового картвела? Хіба немає своїх популістів? Чому не взяти на ноші втричі легшу Юлю, вдвічі — Олєжика? Важко уявити ту саму Грузію громадяни якої заносили би в республіканський парламент Льоню Чорновецького чи то Вадіка Рабиновича не кажучи про Масі з Мустафою Наємами. Демократія на очах конає. А чи вкоренится «жидобандерівська аристократія», як засіб спільного блага українців, час покаже!
Якщо при демократії керують державою громадяни, тобто особи з визначеними правами і обов’язками, то при охлократії влада належить аморфній і неврівноваженій юрбі, нагадуючи галяру під вітрилами з біженцями і тисячеруким п’яним стерновим. Владарування над натовпом здійснюється маніпуляціями і прихованим бешкетом. Ось чому охлократія — це завжди «влада найгірших». Демократичні процедури тут перестають діяти, бо першість тут займають політичні шахраї з новими обличчями і вчорашні тюряжники. Охлократи більше беруть від натовпу, ніж дають, а роблять для сіромах менше, ніж цього вимагають приписи. Тобто, за всіх умов, йолоп — це завжди знаряддя особистого збагачення.
Як спонукати українця не переходити вулицю на червоне світло в Німеччині, Франції, Англії? — Завести його в середовище громадян цих країн. Як виховували громадян Сінгапуру не смітити на вулицях? — Великими штрафами. Що треба робити в Україні, аби її громадяни поводилися скрізь цивілізовано? — Запровадити покарання у вигляді штрафів. Чому захищали «бабушкі» і проросійські телеканали пенсіонера з числа колишніх міліціонерів, коли того заарештували за торгівлю продуктами на одній з київських вулиць і за агресивну непокору патрульним поліцейським? Чому про кайданки, жорстокість поліцейських говорять прокремлівські телеканали, а не повідомляють про злочинні дії порушників правопорядку? Акцентують увагу не на причини, а на наслідки. Хіба ці «жертви» не самі вибирали свою долю?! Цікаво узнати, як поведуть себе ті журналісти, на яких нападуть злочинці? Хіба не будуть волати про «непрофесійність» поліцейського? Чому політичне антиукраїнське хамство депутатів з опозиційних фракцій має захищати неприйнятна їм держава? Хіба це не прояв охлократії!?
Ми розплачуємося за право без обов’язків, коли узнаємо про сотні отруєних доморобним, але естетизованим через запахи, упаковки, бренди «коньяком». Коли купуємо в секондхендах одяг, взуття, цигарки, каву, чаї, хліби, п’ємо воду з місцевих водопроводів. Чому один з телеведучих завжди прощається зі словами: «Завжди Ваш…»!, а його колеги цього не говорять? Чому якісь жінки й чоловіки пікетують Кабмін України, аби той захистив бродячих собак і котів від знищення, а не пропонують прийняти закон про прибирання «какашєк» тими, хто вигулює своїх четвероногих друзів «на природі» чи то випускає їх зі свох квартир на площадки, аби ті спорожнилися? Більше того, чому ці самі шанувальники собак і котів не протестують проти знищення парнокопитних і свинорилих, не збурюються, коли на базарних столах виставляються відрізані голови свиней, тільця кролів, курей? Зрештою, чи варто тримати собачку на повідку? Чи «по-людському» така поведінка? Хай живуть собі зайці, дикі собаки, кабани, олені в дикій природі, чи то навіть у зоопарку.
Тут головним, здається, вигрібати жар чужими руками. Очолити рух за свободу пересування і ходи собі по місту, як хочеш і куди хочеш. А те, що хтось пересувається на автомобілі — це тебе не має турбувати хоча б тому, що в тебе не було й не буде «тачки». Це звичайнісінька заздрість ледачої, хитрої, малоосвіченої людини, коли та рахує чужі, у праведний спосіб зароблені, гроші. Це вона фотографує маєтності, вночі виливає фарби і нечистоти на автомобілі сусідів, обмазує ручки вхідних дверей багатого сусіда лайном. Це — діти й онуки охлократії.

СКАЧЕ КІНЬ, А СЛАВА ВЕРШНИКУ
В Україні формуються тенденції до так званого гандикапізму, коли за вибраними державою окремими групами населення закріплені пожиттєві привілеї. До легіону депутатів, міністрів, губернаторів, шахтарів, прокурорів і суддів долучені поліцейські, гвардійці, есбеушники, атошники. З-поміж обдарованих державою її громадян не останнє місце займають, слава Богу, інваліди. Це вони вимагають не тільки полегшених умов існування, але й спрощених правил спортивних змагань. Сьогодні паралімпійський чемпіон вимагає від держави премію в 100 тисяч доларів, бо він, як громадянин України, рівний серед вибраних, заслужив таку саму нагороду як і чемпіон Олімпійських ігор.
Ось тут і починається розмова про поняття для тих, кому дарує держава, в одному випадку, повинності та принуки; в іншому — привілеї та прерогативи. Яка відповідальність бухгалтера і міністра, солдата й генерала, політолога й депутата? За якими правилами змагаються волейболісти «на ногах», і, вибачаюсь, «сидячи на підлозі»? Хіба це волейбол? Чи справді можна виявити кращого шпажиста в Європі, котрий фехтує в інвалідному візку?! Чому жінці, що вміє вишивати хрестиком, а чоловіку, що вирізав з колоди створіння, схоже на козака, Президент України присвоює звання «Заслужений майстер народної творчости»? Чому не згасає Його жага присвоювати перед виборами «почесні звання», а не здобуті трудом на міжнародних конкурсах і змаганнях відповідні нагороди?! Скільки у нас наплодилося тільки за роки незалежности України «гідних поваги» артистів, гончарів, різьбярів, ковалів, журналістів, вишивальниць, живописців і бандуристів, учителів і пожежників, лісників і юристів? Пам’ятаєте, як жінка-депутат з дипломом правознавця, відкинувши «юридичні аргументи», промовила: «Я — заслужений юрист, а тому…!» ?
Кожне десятиліття породжує в Україні відповідний клан людей, котрі за сигналом ватажка щороку обряджаються в уніформу з берцями й балаклавами і крокують до відповідного міністерства, аби те вкотре виділило їм з бюджету кошти для статутної діяльності: ветерани «ОУН УПА», «2-ї світової», «в’єтнамці», «афганці», «атовці», «іракці», «айдарівці», «чорнобильці», «майданівці», «достогідні», «автокефальці». Господи, кожен другий співвітчизник опинився на чолі свідків, партнерів, компаньйонів, учасників, спільників і ветеранів трьох революцій: «на Граніті», «на Майдані», «Гідности»! Кожний п’ятий з пістолетом і бородою здобув посвідку з назвою: «добробата», «добровольця», «добросердця», «добротворця», «доброзичливця», «доброчинця» чи просто «добродія», «волонтера», «прихильця», «ревнителя», «паладина», «обожнювача», «прозеліта». І всі «охочі» протестують, вимагаючи пільг і вільгот, дотацій і легалізацій, субвенцій і потенцій.
Так звані опозиціонери до діючої влади спрямовують своїх прихильників не на вміння перетворювати ворогів на друзів, а час на гроші, але орієнтують на вишукування у діючих чиновників соціально-політичних і морально-естетичних переступів. Останні полягають в оприлюднені інформації про кубатуру й оздоблення «палаців», огороджену парканом площу садиби, кількість відеокамер, дерев, кущів, джерел електро, водо, газопостачання. Національний електорат цікавить не проблема знань, умінь, компетентностей, вміння й бажання заробляти гроші, відпочивати не на городі, виховувати дітей, долучати до європейських цінностей, але вартість шуб, суконь, сумочек, чобіт і прикрас дружин Президента, Генерального прокурора.
Головне в текстах, усних заявах шептунів, сексотів, пліткарів, снікерів і конфідентів образити, принизити, ущемити особистість, яку ніколи в житті не зустрічав, не спілкувався з нею, не чув її живий голос. Усі ці жінки, ви послухайте кожну з них, придивіться до пластики її рухів, жестів насправді мають вроджену шляхетність, надвисокий естетичний смак і моральний авторитет, бо зробили своїх чоловіків тими, кими вони виявились у житті. Послухайте Героя України, «льотчицю за освітою і покликанням» Надію Савченко, розшифруйте спічі лідера партії «Батьківщина» Юлії Тимошенко і проаналізуйте висловлені думки — з будь-якого приводу — Ірини Луценко. Придивіться до вбрання останньої, вслухайтесь у слова матері чотирьох успішних, уже дорослих дітей справді Першої Леді України Марини Порошенко. Тваринний страх етнічних росіян в Україні і самій Росії полягає в тому, що Петро Олексійович міг стати вдруге моїм Президентом, назавжди відірвавши Малоросію від Великоросії. Маємо усвідомити, що саме Він був посланий в Україну для здійснення Волі Сил Небесних — вирватися з пітних обіймів московських батюшєк, забути про «кокошнікі й косовороткі», кривоприсяжництво, фарисейство, убогість і «копоть в ізбах».
Але за хотінням більшості громадян України, на троні опинився Той, кого ми всі заслуговуємо на цьому відрізку нашого буття. І все ж, наперекір обставинам, я вкотре промовляю: «Слава Україні!». А ось чи почую у відповідь відлуння «Героям Слава!» тієї самої більшини з Донбасу і Криму, покаже час.

Валерій Малина, доктор мистецтвознавства