среда

19 июня

2019 г.

Сообщить новость

06-Jun-2019 ..... 09:08 .....

"Южная правда", № 43 (23971) .....

ЧЕЛОВЕК (топ)

Справжня дружба - величина постійна

61408225_2271836142859701_1730747304891121664_o

Нас із Дмитром пов'язувала давня дружба, починаючи з тих часів, коли компартійна система конала, проте ще намагалася з усіх сил утриматися при владі. По закінченню Ужгородського університету він працював на Миколаївщині у віддаленому райцентрі Казанці, проте невдовзі переїхав до обласного центру. У нас склалися міцні товариські стосунки, які тривали багато десятиліть. Про нього та його близького друга відомого художника Андрія Антонюка детально йдеться у моїй праці «Люди, книги, автографи», про яку тепло згадав Дмитро Дмитрович у своєму останньому листі, якого я отримав від нього наприкінці минулого року.
Не так часто ми листувалися, проте телефонний зв'язок підтримували практично щоденно, в тому числі і з лікарні, де перебував Дмитро під час хвороби.
В останньому листі він тепло відгукнувся про мою працю «Люди, книги, автографи», яку я передав із його сином Тарасом - народним депутатом України. Зокрема батько писав:
«Тарас - дитина совісна, все виконав, що мав. Але ця ВР України - не та простакувата Рада 90-х, коли Ви та Петро Осадчук, Степан Пушик і Дмитро Павличко та Іван Драч, і гуманітарна Народна Рада говорили і писали твори, а не закони…»
Цілком поділяю батькову характеристику сина - вона заслужена і правдива. Проте хотів би уточнити, що згадувані ним депутати писали не тільки твори, а, передусім, все-таки - закони. Це була їхня робота, складна і напружена. Ці закони працюють і досі. І можу особливо підкреслити: той склад Верховної Ради, ухваливши Акт Незалежності та Декларацію про державний суверенітет України і таким чином виконавши свою місію, добровільно саморозпустився. Це був несподіваний для загалу, але цілком умотивований для нас крок - ми свою справу зробили.
Далі у цьому ж листі Дмитро повідомляє, про те, над чим працює. «Зворушений і вдячний Вам за есею «Поет від Бога», яка ввійшла і в книгу спогадів «Небесне і земне», котра ось-ось вийде, з’явиться сигнальний примірник у видавництві «Іліон». У Вас така книга буде як у шанованого Автора!..»
Очевидно, ця книга вже побачила світ і сподіваюся, що я також її матиму та зможу прочитати.
Не забув Дмитро Дмитрович і про наших спільних друзів.
«Дякую Вам і за Андрія Антонюка, за Івана Григурка, за Вячеслава Івановича Козлова. Про 80-річчя О. Глушка я писав для газет «Южная правда» і «Рідне Прибужжя», «Реквієм» - про О. Сизоненка в «Літ. Україні»…»
На той час, на жаль, уже не було в живих ні Антонюка, ні Григурка, ні Козлова, а тепер і відомий наш земляк Олександр Сизоненко відійшов у вічність. Слава Богу, що попри поважний вік ще добре тримається Олександр Глушко, з котрим ми чимало років працювали на кафедрі журналістики в університеті «Україна». Він і тепер очолює кафедру в Шевченковому університеті, і ми підтримуємо постійний зв'язок.
У згадуваному вже листі Кремінь надіслав також добірку віршів з нової книги, озаглавленої «Ворожіння на білих снігах». Як і вся поезія Дмитрова, ці вірші написані добротною мовою. Проте пронизані сумом, вочевидь підступна хвороба брала своє. В одному з віршів є рядки, які багато розкажуть про душевний стан та настрій поета під невмолимим тиском хвороби.
Взяти хоча б «Свічу і сонях» - поетичні рядки, присвячені Іванові Драчеві:
Як ховали Івана Драча,
Догоряла в соборі свіча,
Стеаринова крапля в долонях.
Володимирський плакав собор.
І співав патріарший той хор,
Що возславив поета - як сонях.
Сторінками заплаканих книг
Ще не падав на трумно той сніг,
Що давно привиджався Івану.
Сумні слова, присвячені другові, не виняток, як могло б здатися на перший погляд. Сумовитістю просякнута вся віршована добірка - адже хвороба вже тримала за горло. І це - не припущення. І це як висновок підтверджує початкова строфа вірша «Вікно»:
Усе прийде - горіти і палати
Душею у пекельнім казані.
У кадрі лікарняної палати
Перелетять самотні ночі й дні.
Це та сумна реальність, яку відчував поет кожною клітиною свого тіла, кожною фіброю своєї душі.
Його ж твори невмирущі. І свого часу цілком заслужено відзначені найвищою нагородою - Шевченківською премією.

Віталій КАРПЕНКО.